< -Інші статті цього ж автора

Українська революція на початку XX століття
У серпні цього року Україна відзначатиме 20 років своєї незалежності.

---

Довга боротьба українців у XX столітті за створення своєї незалежної держави увінчалася успіхом і стала історією.

Першим правовим актом цієї боротьби стала відозва Центральної Ради України до українського народу про готовність українців самостійно облаштовувати своє власне життя, від 22 березня 1917 року.

З того часу пройшло майже сторіччя, але тема розбудови та утвердження Української держави залишається актуальної й по сьогодні, оскільки вивчаючи українську історію того періоду бачиш сьогодні ті самі проблеми, які не зуміли тоді вирішити українці, а тому й тоді втратили свою державу.

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917 року.

Українська інтелігенція з числа вчених, вчителів, інженерів, українських політичних партій 17 березня вирішили створити Об’єднавчий центр. Із цією метою 20 березня було скликано збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили рішення сформувати Українську Центральну Раду. Її створили помірконані ліберали українських прогресистів (політична організація української інтелігенції, що виступала за автономію для України) під проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова, Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського – добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання (раніше, у 1916 р. царським режимом його було вислано на північ Росії).

Українська Центральна Рада, стала виразником інтересів українського народу.

22 березня вона видала свою першу відозву до українського громадянства.

«Народе український, – говорилося у відозві, – впали вікові пута, прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї долі і пробудження до нового, творчого життя після більш як 200-річного сну. Уперше ти матимеш змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш житии як окрема нація…».

У Києві швидкими темпами розвивалося громадське життя. Постають нові організації, відновлюються колись заборонені. Зокрема. 22 березня збори офіцерів-українців проголосили себе Установчою військовою радою, відновила свою діяльність «Просвіта», почали видаватися українські газети.

Центральна Рада одержувала негайну й дедалі зростаючу підтримку. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгресс, на кому зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Когрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М.Грушевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що служили в армії, на з’їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Центральної Ради.

Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів Українського з’їзду селян. Згодом до Центральної Ради приєднався з’їзд робітників. Натхнена такими виявими довір’я, Центральна Рада стала дивитися на себе як на представника інтересів усіх українців, як на український парламент.

За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради належали до дрібної буржуазії: вони складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції – сільських учителів, нижчого духовенства, дрібного чиновництва, молодших офіцерів, заможних селян.

Переходячи до конкретних проблем, М.Грушевський передусім зупиняється на питанні політичного зв’язку України з Росією. На його думку, що базувалась на резолюціях і заявах з’їздів та українській політичній традиції, Україна мусить мати широку національно-територіальну автономію в російській федеративній республіці із міцним забезпеченням національних меншостей України.

Місія до Петрограда у травні 1917 року не дала бажаних наслідків. Представники як російської влади, так і Ради робітничих і солдатських депутатів рішуче відмовилися визнавати принцип автономії України. Єдина поступка, яку Тимчасовий уряд був схильний зробити, полягала у наданні Україні обмеженої культурно-освітньої автономії.

У тяжкому настрої повернулася до Києва українська делегація. У цей час там проходив Перший Всеукраїнський селянський з’їзд за участю 2200 делегатів. На ньому члени місії доповіли про її результати. Вислухане до краю обурило представників українського селянства. У відповідь з’їзд підтримав усі домагання Центральної Ради і, зокрема, доручив скласти статут автономії України, українізувати всі адміністративні й самоврядні установи і сформував завдання усім українцям допомагати Центральній Раді у запровадженні автономного ладу.

Обурення українців ще збільшилося, коли до Києва надійшли дві телеграми з Петрограда. Однією військовий міністр Тимчасового уряду О.Керенський забороняв скликання Другого військового з’їзду, другою ж Тимчасовий уряд відкидав усі домагання України. Прочитавши їх голова Центральної Ради М.Грушевський сказав: «Свято революції скінчилось! Настає грізний час! Україна має бути організована! Свою долю повинен вирішувати тільки український народ».

Першим проявом нового курсу Центральної Ради була резолюція від 16 червня 1917 року, в якій наголошувалося на необхідності творити своє власне автономне життя.

У цей же день відбувся Другий Всеукраїнський військовий з’їзд – прибули 2300 представників, які репрезентували 1 млн. 600 тис. українських військових, що виніс постанову щодо необхідності якнайшвидшого закладення підвалин української автономії.

Бачучи таку підтримку Центральна Рада 23 червня видала Перший універсал, в якому проголошувалося:

«Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв’язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї. Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба, і які закони для нас лучші…».

Перший універсал також запевнив неукраїнські народи, що жили в Україні, що їхні права будуть забезпечені і, закликав їх стати дружньо з українцями до праці для організації автономної України.

Незабаром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.

Ці заходи викликали лють серед Тимчасового уряду в Петрограді. Цей уряд в середині липня 1917 року вислав до Києва для переговорів делегацію на чолі з О.Керенським, однак катастрофічний провал російського наступу в Галичині змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з великими застереженнями, а саме, – за орган управління п’яти українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це було апогеєм впливу й авторитету Центральної Ради.

Результатом стало прийняття 16 липня Другого універсалу Центральної Ради, яким поглиблювався процес демократизації українського суспільства, українізація армії, проголошувалось Україну не відокремлювати від Росії, «а разом з усіма народами прямувати до її розвитку та єдності усіх демократичних сил.».

У цьому сенсі можна говорити, що більше користі з українсько-російського договору винесли росіяни. Визнаючи право України на автономію, російський уряд не давав українцям нічого понад те, що вони і без того мали. Навіть Центральна Рада відмовилася від певної свободи дій, запевняючи, що вона настроєна рішуче проти самовільного проголошення автономії до скликання Установчих зборів. До того ж вона віддала російському урядові право затверджувати членів Генерального Секретаріату, яке раніше належало їй. У політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції.

Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії на Україні приєдналися до Центральної Ради. У цей момент Центральна Рада складалась з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона мала виразно ліву орієнтацію.

Досягнувши угоди, хоч і досить хиткої, як з Тимчасовим урядом, так і з національними меншинами, Центральна рада могла тепер братися за управління країною.

Однак, дуже швидко виявилося, що Центральній раді гостро бракує керівництва. Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української автономності у липні 1917 року після ліквідації більшовицького повстання, про що йшлося у так званій Інструкції Тимчасового уряду, Центральна Рада згаяла багато часу на дискусії про межі своєї влади. Однак, слід зазначити, що авторам російської Інструкції не вдалося перетворити Україну на провінцію Росії, а Генеральний Секретаріат – на орган, підпорядкований петроградському урядові. Центральна Рада й надалі продовжувала вести відносно самостійну політику в Україні.

Одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективно розв’язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Центральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу.

Захоплені власною революційною риторикою, Центральна Рада намагалася відмежуватися від старого ладу. Особливим у цьому було її ставлення до військових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. Генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінований і споряджений порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Аналогічним було їхнє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособлення старої гнобительської буржуазної держави, а голова Уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми».

Проте згодом стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилось у липні, коли розвалилася російська армія у Галичині, затопивши Україну (що являла собою тил Південно-Західного та Румунського фронтів) мільйонами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів.

Центральна Рада та Генеральний Секретаріат при цьому були безсилими.

Перший український уряд увійшов у кризу.

Українці перебороли свою першу урядову кризу і сформували новий уряд на чолі з Винниченком. Однак затверджений Центральною Радою 3 вересня, уряд не міг приступити до роботи без санкції Петрограда, який у той час був зайнятий придушенням контрреволюційного повстання генерала Корнілова. Тільки 14 вересня Тимчасовий уряд затвердив список запропонованих Центральною Радою українських міністрів. Новий український уряд більш ефективніше почав вирішувати проблеми, що дістались йому у спадок від попереднього уряду.

Не маючи у своєму розпорядженні ані війська, ані ефективної поліційної організації Центральна Рада і Генеральний Секретаріат звернули свої надії на Вільне українське козацтво, яке почало самочинно організовуватись як самооборона проти анархії. Для остаточного оформлення організації 16-20 жовтня 1917 р. в Чигирині зібрався Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. На нього прибули 2 тис. делегатів, які представляли 60 тис. козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані. З’їзд звернувся до громадян України з відозвою, що він вирішив створити в Україні озброєну силу для боротьби з грабунками й насильством, для оборони прав і свобод українського населення. У свою чергу, Генеральний Секретаріат затвердив статут цієї організації.

У кінці вересня 1917 р. Центральна Рада скликала в Києві з’їзд народів, яким було ухвалено створити Раду народів, як дорадчого органу при Центральній Раді.

12 жовтня Генеральним Секретаріатом видано декларацію, де були викладені головні засади розбудови автономного політичного, економічного і культурного життя в Україні, а також відозву до українського народу, в якій закликав допомогти Секретаріатові в державному будівництві.

У цьому сенсі можливо говорити, що українська влада поволі утверджувала свою незалежність.

Якщо Лютнева революція 1917 р. була по суті наслідком падіння влади, то причиною жовтневого перевороту 25 жовтня (7 листопада) того ж року, стало захоплення влади. Її здійснили більшовики, на чолі з Троцьким (Л.Бронштейном) та Леніним (В.Ульяновим) – група, яку лише шість місяців тому вважали маловірогідним кандидатом на владу в Росії і на початку 1917 р. складалась з представників єврейської та російської інтелігенції, а також робітників, чисельність якої у той період дорівнювала 24 тис.

Однак, більшовицька партія являла собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів. Обіцянки більшовиків дати масам хліб та мир завойовували дедалі більше прихильників. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до 350 тис. Вирвавши більшість у Радах із рук інших соціалістичних партій і піднявши гасло «Вся влада Радам» більшовики скинули Тимчасовий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претензії на владу.

На Україні в цей час Центральна Рада поширила свою компетенцію на Херсонщину, Харківщину, Катеринославщину, Таврію, тобто на ті землі, які Тимчасовий уряд оголосив поза межами України.

Тут, як видно, Центральна Рада вміло використала замішання, спричинене більшовицьким переворотом, аби повернути його на користь української справи.

На Україні більшовики мали мінімальний вплив, на початок 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4-5 тис., головним чином у Донбасі. Серед понад 2 млн. робітників України прибічники більшовиків складали крихітний відсоток. Відтак, самі лише українські соціал-революціонери у цей час мали понад 300 тис. своїх членів.

Як і більшість росіян на Україні, більшовики вороже поставилися до українського руху й через те, що Центральна влада не визнала владу більшовиків, які встановлювали політичну владу однієї партії, відсуваючи водночас інші політичні угруповання. Отож, єдиний шлях – проголосити українську державу. Щодо цього виразно висловився Третій військовий з’їзд, що саме тоді відбувався у Києві. 10 листопада 1917 р. він ухвалив резолюцію, що «виходячи з принципу повного самовизначення націй вимагати від Центральної Ради негайного оголошення української демократичної республіки в етнографічних межах України».

У відповідь Центральна Рада 20 листопада 1917 р. видала третій універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки: «Однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».

Центральна Рада заявляла, що вживатиме усіх заходів для закінчення війни. В Україні мають бути забезпечені свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості особи і мешкання тощо, тому сповіщаємо: «що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію».

Упершее за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, право розпоряджатися усіма справами власної держави.

Українська влада розбудовувала державне життя цілком самостійно, Але вони не знали, не розуміли, якою має бути остаточна форма власної держави.

Для більшовиків Україна була передусім національної одиницею нової радянської імперії, яку вони поставили собі за мету створити, яка не може існувати без українських природних корисних копалин, продуктів та промисловості. Вже 7 листопада більшовики обговорювали можливість повстання в Києві. Вони повели широку агітацію серед війська, що стояло в місті. Завершенням цього мало бути повстання в ніч на 13 листопада. Ті плани повалити Українську Народну Республіку не здійснились. Українські військові частини оточили змовників, роззброїли їх, і цілими вагонами вислали у Росію.

Після того, як Ленін перебрав на себе важелі управління радянською Росією, віз зрозумів, що націоналізм є могутньою силою, яку його партія повинна використати. Тому він сформулював плутане твердження, що більшовикам слід визнавати й сприяти здійсненню прав пригноблених народів на культурний розвиток та самоврядування, доти, доки це не перешкоджало пролетарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокремлення українських робітників від російських, то це за Леніним, було буржуазним націоналізмом, з яким треба було боротися. Тобто, в теорії національні прагнення українців визнавалися, а на практиці – відкидалися.

Велика перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд, наче більшовики симпатизують прагненням українців і тому заслуговують на підтримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соціалістичного перевороту. Вплив ідей Леніна на його послідовників в Україні виявився у серпні 1917 р., коли до Центральної Ради приєдналося 10 більшовиків.

Після того як більшовики захопили владу в Росії, постало питання, хто ж правитиме в Україні. Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду і прибічників Тимчасового уряду, які згуртувалися навколо штабу колишнього Південно-Західного фронту, більшовики вирішили утримувати добрі стосунки з українцями та покінчити зі штабом армії. 10 листопада у Києві вибухнули бої майже 6-титисячних сил більшовиків із штабом армії, у розпорядженні якого було 10 тис війська. У вирішальний момент на допомогу більшовикам прийшли війська Центральної Ради у кількості 8 тис. бійців, змусивши штаб евакуюватися з Києва.

Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовики. У цьому сенсі проявилась підступність та послідовність політики більшовиків, що мали ясну мету підкорити Україну своїй владі, а, відтак українці зрозуміти цього не змогли.

Однак, ставало все очевиднішим, що конфлікт між Центральною Радою та більшовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за насильство виявлені більшовиками при захоплення влади, то Ленін скаржився на те, що українці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередитися на півдні, де формувався російський антибільшовицький фронт. У грудневих виборах до Всеросійських Установчих Зборів, пізніше розігнаних більшовиками, українські партії отримали понад 70 відсотків голосів, а більшовики – лише 10. Ще відчутнішою була їхня невдача на Всеукраїнському з’їзді Рад, який вони самі скликали 17 грудня в Києві і який сподівалися поставити під свій контроль. Але українські партії закликали на з’їзд своїх прибічників із села, переваживши близько сотні більшовицьких делегатів двома з лишком тисячами своїх. Розлючені члени невеликої більшовицької фракції покинули з’їзд, переїхали до Харкова, кваліфікували Центральну Раду як структуру, що не репрезентує Україну, об’єдналися зі з’їздом Рад Донецького й Криворізького басейнів, що якраз відбувався, і цей об’єднаний з’їзд проголосив себе Першим Всеукраїнським з’їздом Рад, який обрав Центральний виконавчий комітет і Народний секретаріат, тобто перший радянський уряд України й проголосили створення Радянської Української Республіки.

Історик М.Попов зазначає, що саме з цього розпочалось організована боротьба за радянську владу в Україні і почалася за несприятливих для більшовиків умов: «Центральна Рада чулася в апогеї своєї могутності й впливу на маси». Усвідомлюючи справжній справ речей, Затонський в одній із своїх промов сказав: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доведеться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка жменька…».

Російські більшовики висилали свої полки на Дон, Україну, Кавказ не для того, щоб допомогти пролетарям тих країн, Це було завоювання з метою економічної експлуатації: Ось що писав той же Антонов-Овсієнко: «Якщо б ми дозволили, щоб цей контрреволюційний рух набрав сили, це відтягло б нас від Кавказу і нафти Баку, позбавляючи радянський центр вугілля з Донецького басейну, залізної руди Кривого Рогу і збіжжя з України».

Тут варто зупинитися на ультиматумі, що Рада народних комісарів надіслала Центральній Раді 17 грудня 1917 р. (його редагували Ленін, Сталін і Троцький) у якому йшлося, що Петроград визнає право на самовизначення за всіма націями, які пригнічувались царатом та російською буржуазією, аж до права цих націй відділитися від Росії… «все, що торкається національних прав і національної незалежності українського народу визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмеження та безумовно…».

Після цього реверансу, в ультиматумі зазначалось: «Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється у невизнанні Радою радянської влади на Україні».

Можна констатувати, що це вже є прямим втручанням у внутрішні справи України.

В інших статтях ультиматум звинувачував Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні радянського війська, підтримці генерала Каледіна. Закінчувався документ прямою погрозою: «якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді, то Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Тут слід звернути увагу на неіснуючу тоді в Україні радянську владу. Це вказує на те, що петроградські комісари ще перед створенням харківського уряду заздалегідь планували саме такий розвиток подій.

Одержавши ультиматум, Генеральний Секретаріат негайно вислав свою відповідь:

«Генеральний Секретаріат у заяві Наордних Комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, вбачає нещирість або ж суперечність самим собі. Не можна одночасно визнавати право на самовизначення аж до відокремлення і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу, як це робить Рада Народних Комісарів Великоросії щодо Народної Української Республіки.

Генеральний Секретаріат рішуче відкидає будь-які намагання Народних Комісарів на керування українською демократією…. Поки у Великоросії розвивається анархія, економічні, політичні та господарські розрухи, поки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, Генеральний Секретаріат не вважає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу…».

Відповідь завершувалася заявою про те, що українці не є прихильниками кривавих засобів розвязання політичних та державних проблем.

У день одержання ультиматуму український уряд оголосив відозву «До війська Українського Південно-Західного та Румунського фронту і тилу», у якій зокрема йшлося про нездатність більшовиків «вести армію до замирення й відбудови замучених народів Росії». З огляду на це, Генеральний Секретаріат зобовязуався налагодити порядок в армії та всіляко поліпшити життя солдатів. Ще більшим викликом був наказ С.Петлюри українському комісарові Північного фронту, аби той не виконував жодного наказу більшовицького головнокомандуючого.

Більшовиками на Україні та їхніми прибічниками були організовані майже в кожному великому місті диверсійні повстання проти Центральної Ради.

Оскільки обидві сторони не були готовими до воєнних дій, обмін нотами з обопільними звинуваченнями не викликав зразу війни. Вона розпочалася з розрізнених виступів більшовиків і зводилась до того, що їхні загони захоплювали українські міста і проголошували там радянську владу. У цих акціях їм допомагали більшовицькі бойові дружини, які складалися з місцевих, переважно міських елементів. Ця тактика цілком відповідала політиці Леніна, метою якої було створити враження, що воює проти Центральної Ради не російський радянський уряд, а солдати, селяни, робітники України, що хочуть скинути небажану їм владу.

Паралельно більшовики повели справжній пропагандистський наступ. Зокрема, 25 грудня 1917 р. Сталін опублікував звернення «До українців у тилу і на фронті», в якому роз’яснював, що радянський уряд Петрограда бажає лише того, «щоб вся влада на Україні належала українському народові, тобто українським робітникам, селянам, солдатам і матросам». Сталін особливо наголошував, що більшовики не проти того, щоб Україна стала незалежною державою, але проти того, щоб під гаслом відокремлення відбувалася реставрація старого укладу.

Ця тактика більшовиків виявилася успішною. Їхня пропаганда дійшла до політично малосвідомих селянських мас, які за обіцянками соціальної справедливості, економічної рівності й миру не бачили дійсних планів Леніна та його прихильників. Ця пропаганда знайшла також щедрий грунт між занархізованими солдатами. Внаслідок цього Центральна Рада почала втрачати свій вплив. Народні маси, не маючи відповідного проводу, який могла дати тільки українська інтелігенція (якої, до речі, тоді було дуже мало), переходили подекуди на бік більшовиків, а ще частіше займали нейтральну позицію в українсько-російському двобої.

Відносно легке захоплення більшовиками міст України пояснювалося тим, що їх населення у своїй більшості було неукраїнського походження. Щодо українців, які жили в містах, то вони були значною мірою зрусифіковані, і тільки мала їх частина (переважно інтелігенція) була національно свідомою. На жаль, у той критичний час українці показали, що вони ще не стали повноцінною нацією, оскільки на них і далі давила спадщина царської неволі та русифікації.

За таких обставин перед більшовиками падало одне місто за одним. Так, 26 грудня більшовики захопили Харків, роззброївши місцевий український полк, далі впали Полтава, Катеринослав, Чернігів.

Перед лицем поразки останньою надією Центральної Ради була іноземна допомога.

5 грудня 1917 р. більшовики підписали перемир’я з Центральними державами. Українці були менш практичними – поки більшовики вели переговори з Центральними державами, вони й далі ухвалювали резолюції з вимогами негайного «демократичного миру». Українці, добиваючись прихильності Англії та Франції, які визнали УНР, не хотіли наставляти проти себе Німеччину, Австро-Угорщину та Туреччину. Хитаючись між одними та другими Центральна Рада гаяла дорогий час, втрачаючи довір’я до себе в народних масах.

Проте 22 грудня 1917 року виникли нові можливості, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши, що він представляє усі народи колишньої Російської імперії.

24 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся до воюючих і нейтральних держав з нотою, яка пояснювала ставлення УНР до переговорів, що вже почалися, підкреслюючи, що тільки УНР представляє інтереси українського народу.

У відповідь, Центральні держави повідомили, що вони радо вітали б представників УНР на мирних переговорах у Брест-Литовську. Таким чином, Україна стала фактором міжнародної політики.

1 січня 1918 р. до Брест-Литовська прибула українська делегація, яку очолював В.Голубович, у складі М.Любинського, М.Полоза, О.Севрюка.

Перше засідання конференції за участю конференції за участю українських делегатів відбулося 6 січня. Тут українці заявили, що передумовою їхньої участі в переговорах є приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Однак ця умова не була прийнята. Тут можна говорити, що у даному випадку українська делегація виступила захисником інтересів всього українства.

Заперечень щодо того, щоб УНР представляла українська делегація не висловили ні Троцький, що представляв радянський уряд та від імені Центральних держав, керівник австро-угорської делегації граф Чернін.

Троцький заявив: «…ті конфлікти, які постали між російським урядом і Генеральним Секретаріатом … не мали й не мають жодного зв’язку зі справою самовизначення українського народу … вони постали через суперечності між політикою Ради Народних Комісарів і Генеральним Секретаріатом … що стосується самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками… не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє завершення…»… ?, оскільки …

Саме у той час більшовицькі війська вже захопили велику частину Лівобережної України і почали оточувати Київ, а в самому місті більшовики готували повстання проти українського уряду.

Практика відносин з більшовиками врешті-решт переконала Центральну Раду, що про рівноправну федерацію України з Росією годі й думати. Нові обставини вимагали негайно покінчити з непевним становищем, проголосивши самостійну і суверенну українську державу.

Перед цим Центральна Рада видала закон про національно-персональну автономію національних меншостей України. Цей акт вияву доброї волі й демократичного ставлення більшості до меншості не має собі рівних того часу і є позитивним прикладом української політичної думки того часу. Згідно з цим актом національні меншості України, особливо російська, єврейська, польська, здобули право на самостійне влаштування свого національного життя.

25 січня 1918 року Центральна Рада оголосила документ, який став наріжним каменем українського самостійницького руху XX століття, – Четвертий універсал: «… Для того, щоб ні Руське Правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді…, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи…, ми, Українська Центральна Рада , сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народна Республіка стає самостійоню, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу…Зо всіма державами, як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччини та іншими, ми хочемо житии в злагоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки… ».

Стосовно «так званих большевиків та инших напасників, що нищать та руйнують наш Край», Універсал приписував Урядові УНР «твердо і рішуче взятись до боротьби з ними …».

У програмногому відношенні Четвертий універсал був поворотним пунктом в українській історії. Нарешті українці заявили, що метою їхньої боротьби є суверенна держава, яка захищає інтереси українського народу.

Український уряд, який перед тим не звертав належної уваги на розбудову дисциплінованої військової сили, опинився в скрутній ситуації. Справу дуже погіршувало те, що зукраїнізовані полки, підпали під вплив більшовицької агітації і у цей критичний момент або розкладалися або, ще ганебніше, проголошували нейтралітет. На допомогу українському урядові прийшли добровольці, їх було чимало, їх формувань чисельно вистачало, щоб задушити більшовицьке повстання в Києві, що вибухнуло 29 січня 1918 р., коли російські робітники захопили завод «Арсенал», і на кілька днів скувавши українські війська.

Водночас трохи на схід від містечка Крути в останній бій із силами Муравйова, що наближалися, вступили загони Петлюри.

Близько 500 юнаків Військової школи і Помічного куреня студентів чинили героїчний опір 3,5 тис. російських солдатів. Після запеклих боїв українці були змушені відступити. В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які всі загинули, оскільки тих, що потрапили у полон було по-звірячому закатовано більшовицькими нелюдами.

У цей час в Києві кабінет В.Винниченка подає у відставку. Наступного дня, 31 січня 1918 р. Центральна Рада доручає В.Голубовичу сформувати новий український уряд. Під грім більшовицьких гармат уряд Голубовича направляє нову делегацію до Брест-Литовська з директивою «якнайшвидшого укладення миру».

У Бресті у цей час вже була делегація радянської Росії, що зробила спробу усунути делегацію УНР з конференції. Троцький посилався на те, що Україну вже представляють делегати українського радянського уряду Є.Медведєв і В.Шахрай, що ввійдуть до складу російської делегації.

1 лютого на пленарному засіданні члени української делегації заявили, що «Троцький заперечує всі свої попередні заяви, які визнавали права українського народу на самостійну репрезентацію… в Україні відбулися зміни, суть яких полягає у тому, що у зв’язку з Четвертим універсалом Українська республіка є самостійною суверенною державою українського народу».

Спільним рішенням Центральних держав повноваження делегації УНР були підтверджені, а диверсія більшовиків не вдалася.

9 лютого 1918 року делегація України підписала мирний договір з Центральними державами. На підставі цього договору воєнний стан між Україною і Центральними державами скасовувався. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних зносин між Україною і Центральними державами, економічних зв’язків на основі принципу взаємності.

Крім того, українські представники і граф Чернін підписали таємну декларацію щодо Галичини і Буковини. Згідно з нею, частини Східної Галичини з переважаючим українським населенням мали бути відлучені від королівства Галичини і з’єднані з Буковиною в один коронний край.

У той час як делегація УНР підписала договір із Центральними державами, російська армія під командуванням Муравйова захопила Київ і справила там криваве свято. Вже 9 лютого почалися облави проти українців, російських офіцерів, юнкерів. Нещасливців за найменшою підозрою розстрілювали на місці. Точне число загиблих невідоме, деякі автори говорять про п’ять тисяч убитих.

Можна без перебільшення твердити, що заздалегідь підготовлений наступ російського радянського війська на Україну мав усі ознаки окупації. Ось лише одна фраза з горезвісного муравйовського наказу № 14: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів…». Тому після такої ясної заяви більш ніж дивно чути твердження радянських істориків і публіцистів про так звану боротьбу українського народу за встановлення радянської влади. Навіть радянські джерела неохоче зазначали, що українці, за малими винятками, відмовлялися воювати проти Центральної Ради. Про це писав у своїх спогадах сам В.Антонов-Овсієнко.

Оволодівши Києвом більшовики почали заводити свої порядки, спираючись на національні меншості, що залишилися у місті, а діяльність Центральної Ради та Генерального Секретаріату були припинені.

Незабаром до Києва прибув більшовицький уряд, що називався «Народний Секретаріат Української Народної Республіки», що був частиною російської політичної структури.

На загал можна говорити, що більшовицький уряд узяв тоді гору над Україною. Це пояснювалось тим, що широкі українські маси не були пройняті ідеєю самостійності та в критичний момент не стали до боротьби. І хоч російська армія перебувала у стані розкладу, більшовики зуміли заохотити її, а то й примусити цілі підрозділи виконувати їхні накази. Крім того, в боротьбі проти України більшовики змогли використати адміністративні та інші можливості кадрів старого апарату державного управління, велика частина інтелігенції та військової верхівки також пішли на службу до більшовиків.

Відтак, сили в українсько-більшовицькому двобої були дуже нерівними. Це розумів політичний провід УНР.

Мирний договір України з Центральними державами викликав великий ентузіазм в Австро-Угорщині, Німеччині, Болгарії та Туреччині. Одна з австро-угорських газет із захопленням писала: «… першим народом, який має щастя вийти з міжнародних боїв, є давня і славна з великою історичною традицією українська нація … Народи Австро-Угорщини сердечно вітають український народ, що відновив славну минущину, свою самостійну державність…».

Після повалення в Україні влади гетьмана П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) наступив період Директорії.

Коли розпочалась Перша світова війна, представники усіх політичних партій Галичини створили Головну Українську Раду, щоб з її допомогою ефективніше відстоювати українські інтереси перед цісарським урядом.

Навесні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізувалася у Загальну Українську Раду, метою діяльності якої було домагання державної самостійності українських земель, котрі мали бути визволені з-під панування Росії, а також об’єднання українських земель в Австро-Угорщині в окремий автономний край.

У листопаді 1916 р. політичний провід Галичини перейняло українське українське парламентське представництво у Відні на чолі з доктором Є.Петрушевичем, яке активно виборювало політичні права галицьких українців. Створення Центральної Ради у Києві навесні 1917 р. заохочувало галицьких українців прагнути державної самостійності та об’єднання українського народу в одне політичне ціле.

Доктор Є.Левицький на засіданні віденського парламенту 19 грудня 1917 р. заявив: «…Східна Галичина з історичного погляду творить колишнє самостійне староукраїнське князівство Галицько-Волинське, яке довгий час було складовою частиною великої всеукраїнської Київської держави. Теперішня Східна Галичина … творить, … в цілості неподільну … спадщину української нації… тому має бути влучена в Українську Народну Республіку, що відповідала би найвищому ідеалові української нації… ».

На початку жовтня 1918 р. у віденському парламенті проходили дискусії стосовно перебудови імперії. Є.Петрушевич обстоював думку, що Австро-Угорщина має бути перетворена на союз народів «… Вже сьогодні, рекламуємо найсвятіше для нас, право на з’єднання всіх українських земель в самостійну українську державу і домагаємося прилучення всіх українських земель австро-угорської монархії, до української держави».

У цей же час український посол у Віденському парламенті Семен Вітик у менш дипломатичній формі, чим його колеги заявив: «…українці вибрали шлях, який веде до з’єднаної вільної України».

Західні українці разом з іншими народами розпочали підготовку до створення власних незалежних національних держав. Намагаючись збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході.

Поляки також претендували на Східну Галичину. Вони хотіли відтворити Польщу середньовіччя в її історичних кордонах, які включали й Галичину.

Внаслідок цього виник конфлікт двох народів за територію, а не як на сході «за серця й думки людей».

Конституційна практика Австрії навчила українців і поляків цінувати систему управління й брати у ній участь, тому падіння імперії не призвело до такого хаосу, анархії та жорстокості, як на сході.

Польсько-український конфлікт був випробуванням сили між 3,5 млн. українців Східної Галичини та 18 млн. поляків, котрі водночас воювали з чехами, німцями, литовцями, які також не хотіли бути включеними до Польської держави.

Коли стало зрозумілим, що Австро-Угорщина от-от має впасти, 18 жовтня 1918 року, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький орган українського народу, і представляти українців у стосунках з народами імперії, що розвалювалась. Вони також оголосили про намір об’єднати усі західноукраїнські землі в одну українську державу.

Тим часом поляки і собі готувалися захопити Східну Галичину та Львів. 28 жовтня 1918 р. поляки створили у Кракові Польську ліквідаційну комісію. Владу у Галичині поляки мали перебрати на себе вже 1 листопада.

Тоді група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Д.Вітовським увечері 31 жовтня зібрали усіх українських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом (уночі українські військові частини роззброїли усі ворожі формування, зайняли ратушу та інші державні установи, арештували австрійського намісника, військового коменданта і взяли владу у місті).

Прокинувшись 1 листопада, населення Львова побачило, що на міській ратуші майорить український прапор, усі головні заклади – в руках українців і скрізь висять плакати з повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Подібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.

Українські провідники – К.Левицький, І.Кивелюк, В.Сінгалевич, С.Голубович, С.Баран, М.Лозинський, Д.Вітовський усвідомлювали, що це завдання не з легких, оскільки Львів здавна був польським політичним, адміністративним і військовим центром. Захоплювати таке місто жменькою українських вояків, яких налічувалося приблизно 1,5 тис., було без сумніву, відважним вчинком.

Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада.

Першим актом нової влади було видання відозв до населення Львова і до українського населення всієї Галичини

У відозві до львів’ян сповіщалося про створення української держави, в якій уся влада належить Українській Національній Раді, а населення закликалося до спокою та послуху. Подібною була й заява до українського народу. Вона містила окремі заходи щодо утвердження новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових властей тощо.

Оговтавшись львівські поляки перейшли до активного опору. 2 листопада поляки вдалися до планомірного наступу на українські підрозділи. У цьому відношенні поляки були у кращій ситуації, оскільки мали більші людські сили та численне офіцерство. Між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На допомогу українцям прийшли два батальйони Січових стрільців, а Польща кинула на боротьбу з українцями усі свої сили. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. У той же час значну частини Буковини зайняли румунські війська, а у Закарпатті зберігали свою владу мадяри.

22 листопада 1918 року після тритижневих боїв між Галичиною і Польщею українські частини залишили Львів. У січні 1919 року новою резиденцією уряду став Тернопіль, згодом Станіслав. Саме тут було зроблено послідовні спроби створити діючий уряд і боєздатну армію.

У той же час український уряд досить успішно розв’язав завдання організації створення української армії, її спорядження та озброєння. Невдовзі Українська Галицька армія і Січові стрільці стають серйозним супротивником польської армії, до того ж підтримуваної Францією.

Велика частина Східної Галичини була в руках українці, які наполегливо розбудовували свою державу. 9 листопада українськими партіями було призначено тимчасову раду міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Костем Левицьким. 13 листопада нову державу було офіційно проголошено Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

ЗУНР була державою з 4-мільйонним населенням, 3 млн. якого були українцями. На місце тимчасової влади було швидко поставлено дієвий урядовий апарат. 22-26 листопада на підконтрольних українцями землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди увійшло 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодавчим органом. За своїм соціальним походженням представниками української влади були інтелігенти, селяни-середняки, духовенство, що займали ліберально-національні позиції.

Президентом республіки згідно з відповідним законом української Національної Ради від 4 січня 1919 р., що окреслював компетенцію, завдання та структуру державної влади став голова Ради Євген Петрушевич (1863-1940 рр. юрист, колишній член парламенту у Відні.

Заступниками Є.Петрушевича було обрано Л.Бачинського, С.Вітика, А.Шмігельського.

Після створення уряду було приступлено до формування нового виконавчого органу – Ради державних секретарів, яку очолив С.Голубович. Це був уряд коаліції національних демократів і радикалів за співучастю безпартійних фахівців. Національною Радою було видано ряд важливих законів.

Особливо цікавим є закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову. Згідно з цим Законом українську мову мала вживатись в усіх державних установах, публічних інституціях та державних підприємствах. У дусі толерантності до національних меншин закон гарантував їм право вільного користування рідною мовою в усіх стосунках з державними властями. Викладання у школах і вузах велося українською мовою. Водночас національні меншини отримали право організовувати свої власні школи та вести викладання у них рідною мовою.

ЗУНР зразу ж організувала місцеві органи управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі й комплектувалися з українців, а досить часто – з польських спеціалістів.

Незважаючи на запеклу війну, яку нав’язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечити на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою це стало наслідком схильності галичан до суспільної організованості, що дуже у них розвинулося у довоєнні десятиліття.

До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових виборчих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм 30 відсотків місць у майбутньому парламенті. Українська національна Рада також ухвалила закони про громадянські права та обов’язки населення, про восьмигодинний робочий день та інші, нормативно-правові акти, що їх вимагали нагальні потреби державотворення. З конституційного погляду – були підготовлені засади для створення нового законодавчого органу – сейму Західної області Української Народної Республіки.

Всі великі приватні земельні володіння, що належали переважно полякам відповідним законом від 14 квітня 1919 р. були експропрійовані й розподілялися на правах приватної власності між малоземельними й безземельними селянами.

Західноукраїнський уряд докладав чималих зусиль, щоб у дипломатичний спосіб закінчити війну. Великі надії були на Антанту, але країни цього блоку, особливо Франція і США наполягали на тому, щоб передати Галичину під владу Польщі. Аргументом українських представництв на Заході про осібність українського народу, який має природне право на самовизначення їх не цікавили.

Єдиним винятком в антиукраїнському хорі західних держав була Великобританія.

10 листопада 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з Директорією про об’єднання усіх українських земель. Наслідком цих переговорів стало підписання передвступного договору 1 грудня 1918 р., згідно з яким обидві сторони висловлювали свій намір працювати для справи національного об’єднання. Перше рішення у цьому напрямі зробила Українська Національна рада, яка 3 січня 1919 р. одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної республіки з Українською Народною Республікою.

Цей акт було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. З цієї нагоди Директорія видала універсал, в якому, зокрема, йшлося: «Віднині зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна … Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…».

Відтак, ідея соборності українських земель, яка була важливою складовою політичної програми українських самостійників XX століття, стала дійсністю.

Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебувала на італійському фронті й додому ще не повернулася, відчувалася гостра нестача у солдатах і офіцерах. За результатами проведеної загальної мобілізації до весни 1919 року у її лавах перебували понад 100 тис. чоловік. Однак була потреба у офіцерах і відповідному військовому спорядженні. Українських офіцерів у австрійській армії у порівнянні з іншими національностями було мало.

Тому ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад до генерала Михайла Омеляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з пропозиціями зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомплектування армії залучалися також «безробітні» австрійські та німецькі офіцери. Однак більшість офіцерів були галичанами і між ними та їх бійцями розвинулися надзвичайно приязні стосунки. Військове спорядження бралося в основному на австрійських складах або шляхом роззброєння німецьких та австрійських військ колишньої окупаційної армії, котрі перебирались через Галичину додому.

З початку 1919 року до кінця лютого того ж року війна, що точилася у Східній Галичині між українською більшістю і польською меншістю закінчилась виграшно для українців. Швидка й ефективна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу, що змусило поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній тактиці та заповзятості в бою поляки зуміли відбити атаки українського командування. Згодом – протягом березня – травня війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали вирішальну кількісну перевагу. Переломною подією стало розгортання проти українців армії Й.Галлера. Цим сформованим у Франції з польських військовополонених і чудово озброєним 60-тисячним військом командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Польщі для війни з більшовиками, поляки послали це військо проти українців. У квітні-травні поляки прорвали українську облогу Львова відкинули Галицьку армію до річки Збруч.

Організована 8 червня новим командувачем – генералом О.Грековим несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під Чортковим, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні й духовні ресурси, галичани пішли у наступ на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не досягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені військовими резервами польські сили, скільки брак боєприпасів. Галицька армія знову змушена була відступати.

До середини липня 1919 року поляки удруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притиснувши західноукраїнську армію до Збруча.

Новий український уряд не покладав надії на Антанту, а закликав український народ самотужки виборювати своє право на окремішнє державне існування.

Тим часом недостатньо організована армія УНР билася на два фронти – проти поляків і проти більшовиків. Під тиском добре озброєного польського війська Галицька армія відступала на південний схід, у трикутник між річками Збруч та Дністер.

Зважаючи на це, головне командування армії УНР вирішило наступом проти більшовиків у південно-східному напрямі відвоювати східний берег Збруча, щоб забезпечити Галицькій армії новий плацдарм. Ця операція вдалася і змінила співвідношення сил: до стомленої безперервними боями армії УНР, що налічувала 35 тис. бійців, прилучилася загартована у боях дисциплінована 8—тисячна Галицька армія.

У своїх споминах генерал О.Удовиченко писав, що «перейшовши Збруч, Галицька армія вперше стала перед лицем нового ворога, яким була більшовицька Москва. Проте для галичан був тільки один вибір – спільними силами з армією УНР звільнити територію Великої України від ворога та створити Українську Незалежну Державу з центром у києві. Це завдання з’єднання українських армій було єдиною моральною втіхою та могутнім імпульсом, що вів її на нові терпіння й нові подвиги».

І справді, об’єднана українська армія з піднесенням сприйняла наказ від 12 серпня 1919 р. головного отамана С.Петлюри про негайний наступ на Київ. Ця операція стала тріумфом української зброї – більшовики, які ще донедавна погрожували розбити рештки армії УНР, тепер спішно тікали на північ.

Під ударами об’єднаної української армії, яка опановувала Правобережну Україну, та армії генерала Денікіна, що наступала з Дону і успішно просувалася Лівобережною Україною, останні вже 16 серпня почали евакуюватися з Києва.

Тим часом українські війська вже 30 серпня здобули Київ. Однак, наступного дня до столиці зі сходу увійшли частини Денікіна. Створилась непевна ситуація, яка могла б закінчитись кровопролиттям. Згідно з наказом головного штабу армії УНР – українці не дались на провокації. На вимогу генерала Бредова українські частини залишили Київ, сподіваючись, що у майбутньому вони можуть співпрацювати у боротьбі з більшовиками. Уступили українці ще й тому, що за білими стояли Франція та Англія, а за українцями – ніхто.

З психологічного боку такий збіг обставин був надзвичайно трагічним, для українського вояка, оскільки він обливався кров’ю, визволяючи столицю від більшовиків, а тепер без бою здавав її такому ж ворогу. Особливо трагічним це було для Галицької армії.

Здача Києва, проте не розв’язала проблеми. Проукраїнські виступи денікінського уряду. Переслідування української інтелігенції, нищення українських установ створили атмосферу конфронтації. Та відкритої війни з добре озброєною армією Денікіна українці не хотіли допустити. Однак до середини вересня 1919 р. відбулося ряд сутичок між українцями та денікінцями, а з кінця місяця на усьому українсько-російському фронті розпочались бойові дії.

У перші дні жовтня білі перейшли у наступ порти армії УНР. Українці прийняли бій і спочатку навіть мали деякі переваги у боях. Воювати доводилось проти трьох ворогів: більшовиків, денікінців, тифу. Останній ворог був найгрізніший.

До середини жовтня 1919 р. армія УНР зменшилась до 40 тис. бійців усього при 160 гарматах. Залишається тільки вклонитися перед рішучістю українських вояків продовжувати боротьбу без достатньої зброї, амуніції, стратегічної бази, медичної допомоги.

Єдина країна, на яку ще надіялись українці, була Польща, з якою переговори велися ще з серпня 1919 р., щоб створити спільний антибільшовицький фронт. 5 грудня С.Петлюра виїхав до Варшави. У той саме час залишки армії УНР готувалися до так званого Зимового походу, метою якого було прорватись у тил денікінської та більшовицької армій, з’єднатися з повстанцями і продовжувати боротьбу за Українську державу.

Цей момент був найважчий за весь період визвольної боротьби. Також загальна політична ситуація в Європі була несприятливою для української справи. Те, що український уряд залишився без території, хоч мав за собою симпатії народу, повстанців і маленьке ядро армії, утруднювало працю українських дипломатів.

Незважаючи на загрозу більшовицької армії, Польща схилялася до переговорів з українцями. Однак, дуже гостро стояло питання кордонів між двома державами, особливо гостро стояла проблема Галичини.

Із прибуттям С.Петлюри переговори пожвавились. Ю.Пілсудський, бачучи небезпеку у червоній Москві, мабуть розумів, що майбутня доля Польщі буде пов’язана з існуванням незалежної Української держави.

5 грудня 1919 р. почався сьогодні вже овіяний легендами Зимовий похід. В історії воєн не було подібного прикладу, щоб таке мале число вояків – лише три з половиною тисячі, могло діяти у тилу ворога цілих пів року. Ось, що писав очевидець: «Наша армія в Зимовім поході – це фермент нації…цей похід був вершиною революційно-визвольних змагань українського народу власними силами… ».

У той час як учасники Зимового походу рейдували у більшовицькому тилу, представники УНР і Польщі підписали політичний договір та військову конвенцію. Це сталось 22 квітня 1920 р.

Загальний зміст договору був такий: Польща визнавала право України на незалежне державне існування та визнавала уряд УНР на чолі із С.Петлюрою. Кордони між обома державами мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею і радянською Україною (тобто по річці Збруч). Обидва уряди брали на себе зобов’язання забезпечувати національно-культурні права – Польща, українцям і Україна полякам.

26 квітня 1919 р. польська армія разом з українськими загонами розпочала наступ на більшовиків під гаслом «За нашу і вашу свободу». Це був, безперечно, історичний факт, оскільки два здавна ворожих народи знайшли спільну мову і об’єдналися проти спільного ворога.

Наступного дня С.Петлюра видав відозву до українського народу, в якій наголошувалося: «Три роки, український народе, боровся ти сам, забутий усіма народами світу … Польський народ в особі свого начальника Юзефа Піл судського і в особі свого уряду вшанував Твою державну незалежність …Польська республіка ввійшла на шлях подання реальної допомоги Українській Народній Республіці в її боротьбі з московським більшовизмом, даючи можливість формуванню у себе відділів української армії. Ця армія йде боротися з ворогами України… Сьогодні ця армія бореться вже не сама, а разом з польською армією проти більшовиків, що загрожують свободі також і польського народу…».

Пілсудський також видав відозву до українського народу, в якій запевняв, що польське військо йде в Україну задля того, щоб допомогти її народу у боротьбі за державну самостійність: «Я вірю, що український народ напружить всі свої сили, щоб за допомоги Речі Посполитої вибороти собі волю і забезпечити своїм землям своєї Батьківщини щастя і добробут…».

Ці заяви обох державних керівників могли з’явитися поворотним пунктом у відносинах між українцями та поляками.

3-я польська армія разом з українськими частинами вщент розбила 7-у більшовицьку армію, 7 травня зайняла Київ.

Щоб стримати грізний наступ об’єднаних польсько-українських військ, більшовицьке командування кинуло проти них 1-у кінну армію Будьонного. На початку червня 1920 р. почалися сильні атаки червоних на Київському напрямі. Червоні після тижня запеклих боїв провали фронт і вдерлися у тил 3-ї польської армії. Це змусило об’єднані польсько-українські сили залишити Київ і відійти на захід. Українські частини, які вже мали неабиякий досвід боротьби з більшовиками проявили стійкість, проте стримати більшовиків не хватило сили. Тільки вирішальна битва під Варшавою, яка відбулася 15 вересня 1920 р., примусила останніх відступити.

18 жовтня 1920 р. більшовики запропонували полякам перемир’я. Згодившись на нього, поляки віроломно порушили Варшавську угоду з українцями. Однак, уряд УНР вважав, що це його не стосується і українці продовжували вести боротьбу проти більшовиків.

Сили українських повстанських загонів доходили до 40 тис. чоловік. Вони діяли переважно на Поділлі, Київщині, Катеринославщині, Полтавщині. Деякі загони діяли проти радянської влади аж до 1926 р.

Регулярні дії армії УНР були приречені з укладенням договору в Ризі 18 березня 1921 р., згідно з яким Польща визнавала український радянський уряд. Отже, для уряду УНР не було більше місця, а армія УНР мусила добровільно роззброїтись і перейти до стану інтернованих.

25 червня 1919 р. Вища рада Версальської конференції винесла своє рішення – Польща дістала повноваження на окупацію всієї Галичини та заведення цивільної адміністрації на окупованій території із застереженням ,- що вона забезпечить автономію цієї території, а також політичну, релігійну та особисту свободу населення. Це рішення було підтверджене Радою послів Антанти 1923 року.

Однак, навіть у таборах інтернованих українські вояки продовжували надіятись на зміну ситуації. З цією метою уряд УНР вирішив направити в Україну численну бойову групу на чолі з генералом Тютюнником, яка мала з’єднатися з повстанцями в Україні. 4 листопада 1921 р. почався другий Зимовий похід (без відповідного озброєння та спорядження, що однак, не зменшувало ентузіазму українських вояків). Перейшовши польсько-радянський кордон, вони легко знищили дрібні більшовицькі частини. Однак проти них негайно було вислано кінну дивізію Косовського, яка оточила і розбила їх. 359 полонених більшовики засудили на смерть і розстріляли їх під містечком Базар 21 листопада 1921 р.

Так закінчився героїчний порив українців, які залишились вірні ідеї національного визволення. Дивлячись у дула більшовицьких кулеметів, вони з піднятими головами до останньої миті співали національний гімн – «Ще не вмерла Україна», допоки кулеметний вогонь не перервах їх спів …

… Але боротьба українців продовжувалась, вже дуже скоро постала Українська військова організація, що об’єднувала українських вояків Української Галицької Армії, і не тільки, що згодом дала початок Організації Українських Націоналістів та її бойовим загонам, а також легендарній Українській Повстанській Армії…

Що стосується так званих українських комуністів, то як самостійна партія КП(б)У проіснувала лише з квітня 1918 р., тобто від Таганрозької конференції, до липня ц.р., коли була прийнята резолюція про підпорядкування її РКП(б). Це підтвердив III з’їзд КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 р. в Харкові. На цьому з’їзді представник РКП(б) Свердлов вимагав ліквідації обласних комітетів КП (б)У і проголосив її саму обласною організацією РКП(б), хоч і зі своїм власним Центральним комітетом.

Залежний статус КП (б)У був затверджений VIII з’їздом РКП (б), що пройшов у Москві 18-23 березня. В резолюції з’їзду наголошувалося на необхідності існування «єдиної централізованої комуністичної партії… Всі рішення РКП(б) та її керуючих установ є обов’язковими до виконання для всіх відділів партії незалежно від їх національного складу». Відтак, Україна ставала колонією Росії.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, слід розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників:

1. Головна дилема українців, і насамперед східних, полягала в тому, що вони розпочали створювати державу, не завершивши формування нації (відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації). З усіх соціальних груп і класів найбільш діяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявила себе інтелігенція. Однак, вона складала лише 2-3 відсотки населення, і тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних з українською та російською культурою, було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим пояснюється їхня нерішучість у питанні про незалежність, схиляння до автономії чи федералізму.

2. Нездатність українським урядом вирішити питання, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення? Самий головний прорахунок – втрата часу, адже від часу лютневої, 1917 року революції, до проголошення Четвертого універсалу Центральної Ради про незалежність України пройшов цілий рік.

3. Нездатність Центральної Ради створити боєздатну українську армію (нерозуміння її ролі як складової незалежної держави) та дієвий адміністративний апарат, що забезпечував би можливість її зв’язків з губерніями та селом.

3. На роль вождів українська революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених за браком професійності та життєвого досвіду інтелігентів.

4. Надія української влади на те, що безпеку держави можуть забезпечити органи міліції, її романтизм, наївна віра в дружелюбність більшовицької Росії.

5. Грамотна та рішуча діяльність більшовиків, зцементованих однією ціллю та партійною дисципліною по захопленню влади в Україні;

6. Неспроможність українського уряду масово залучити українське селянство до ідеї та справи боротьби за створення незалежної держави; тут далися взнаки їх неосвідченості, політичної незрілості, більшовицької агітації. Лише під кінець громадянської війни селяни стали схилятися до ідеї незалежності України, але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.

7. Слабкість соціальної бази українського визвольного руху 1917-1920 рр.: українська влада не могла розраховувати на робітників, дрібну буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, стару армію, у той час як нову не створила.

8. Хаос, що панував в Україні протягом 1917-1920 рр.

Із точки зору зовнішніх чинників:

1. Шлях до незалежності західних українців, що за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським народам, які завоювали незалежність, припинили поляки, що були переважаючою силою у цьому регіоні; шлях до незалежності східних українців перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики.

2. Ворогами українців були й білі, що прагнули відродити імперію, щоб перемогти таких ворогів потрібно було більше сил, ніж могли зібрати українські національні рухи, що тільки народжувалися.

3. Відсутність допомоги українцям Антантою з причин незнання країнами цього блоку об’єктивного становища на Україні, ефективна пропаганда проти українців поляків і білих, зносини Центральної Ради з німцями, ліві настрої Директорії.

Однак, поряд із втратами революція і громадянська війна принесли українцям і здобутки:

1. На Україні зник старий лад, селянин, хоч як показали подальші дії, на короткий час отримав землю, появився свій, хоч і залежний від більшовицької Москви уряд.

2. Національна свідомість, що раніше була притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства.

3. Український селянин, що продемонстрував здатність «валити» уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самовпевненості (поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями).Тому за чотири роки процес національного будівництва зробив великий крок уперед. У цьому розумінні події 1917-1921 рр. були революцією не лише соціально-економічною, а й національною.

Боротьба українців продовжувалась, правда уже в інших формах.