< -Інші статті цього ж автора

До початку Великої вітчизняної війни
Радянська історіографія твердила про те, що СРСР був не готовий до цієї війни, що напад стався несподівано і таке інше в подібному дусі. Наводимо окремі документальні свідчення учасників подій червня-липня 1941-го.

---

«…немецкие истребители с хватающим за душу воем и пулеметной дробью пролетают над головами. После каждого захода- стоны, крики. Бойцы разбегаются в хлеба, тянущиеся по обе стороны шоссе. Потом долго собираются. Стоят около раненых и убитых, рассматривают поврежденные машины. Не спешат в кузова … на дороге пробка, а тем временем снова появляются самолеты …». (картина вечора першого дня війни, дорога Дрогобич-Стрий, 100 км. від кордону).

«…сегодняшняя дорога отличается от вчерашней…это уже дорога отступления… среди машин с ранеными – грузовики, везущие какое-то имущество…раненые не только на машинах. Они бредут вдоль шоссе опираясь на палки… попадаются бойцы, у которых не заметишь признаков ранения…».(картина наступного дня війни, дорога та ж сама).

«… Утром 23 июня нас обстреляла немецкая авиация. Танки у нас были новейшие, все до единого Т-34 и КВ. Мы прятались по лесам. В это время нашим батальоном еще командовал капитан Рассаднев, но с полудня 23 июня я его уже не видел, потому что несколько раз в этот день мы разбегались кто куда … Отступали лесами, болотами, по бездорожью, так как все хорошие дороги были у немцев. Мы оставили Волковыск, Слоним, Барановичи … Мне кажется, что панику создавали сами офицеры. На глазах у бойцов они срывали офицерские нашивки. Запрещали даже стрелять по самолетам. А ведь было столько войск, самолеты летали над головами… Так дошли почти до Смоленска, а там тоже оставили столько техники! Все бежали, а технику и вооружение ((танки, пушки) бросали. Я не могу сообщить, где проходили бои, так как их почти не было. На нашем направлении мы только одну ночь прорывались через немецкий десант, это было под Слонимом или Столбцами …». (спогади С.А. Афанасьєва, 4 танкова дивізія, 6 мехкорпусу, Західний фронт).

«… Части 4-ой армии после налета противника отходили, оказывая сопротивление на рубежах обороны и к 18.00.24.6.41г. отошли остатками корпусов в район Войтки, Мазурки, Синявка, где закрепляются для оказания дальнейшего сопротивления. Остатки частей 6-ой и 42-ой стрелковых дивизий 28-го стрелкового корпуса после ряда оборонительных боев к 18 часам отошли в район Русиновичи, Тальмионвичи, где приводятся в порядок. Эти остатки не имеют боеспособности … От постоянной и жестокой бомбардировки пехота деморализована и упорства в обороне не проявляет. Отходящие беспорядочно подразделения, а иногда и части приходится останавливать и поворачивать на фронт командирам всех соединений, хотя эти меры, несмотря даже на применение оружия, должного эффекта не дали…». (оперативне зведення №01 штабу 4-ої Армії Західного фронту від 24 червня 1941 року).

«…Мимо сплошным потоком двигались автомашины, трактора, повозки, переполненные народом. Мы пытались останавливать военных, ехавших и шедших вместе с беженцами. Но никто ничего не желал слушать. Иногда в ответ на наши требования раздавались выстрелы. Все уже утверждали, что занят Слоним, что впереди высадились немецкие десанты, танки смяли заслоны, что обороняться здесь не имеет никакого смысла. 28 июня, как только взошло солнце, вражеская авиация начала повальную обработку берегов Росси и района Волковыска. По существу, в этот день окончательно перестали существовать как воинские формирования соединения и части 10-ой Армии. Все перемешалось и валом катилось на восток … Когда наша небольшая группа во второй половине дня 30 июня вышла к старой границе, здесь царил такой же хаос, как и на берегах Росси. Все перелески были забиты машинами, повозками, госпиталями, беженцами, разрозненными подразделениями и группами наших войск…». (спогади Гречаніченко, у той час – начальник штабу 94-го кав полку 6-ї кавалерійської дивізії, Західний фронт).

«…5 июля 1941 года, 14-й день войны.

Обстановка: На всех участках фронта отмечается продвижение в соответствии с планами … На фронте группы армий «Центр» правое крыло танковой группы Гудериана удержало плацдарм на Днепре в районе Рогачева (450 км. до границы). Главные силы танковой группы Гудериана медленно продвигаются, ведя упорные бои между Березиной и Днепром. Танковая группа Готта кроме Дриссы форсировала также и Западную Двину выше Полоцка в районе Улла (425 км.) и закрепилась на северном берегу реки …На фронте группы армий «Север» танковая группа Гепнера успешно пордвигается и приближается своим левым флангом к Острову (470 км.)…

7 июля, 16-ый день войны.

…На фронте группы армий «Юг» наши войска прорвали центральный участок оборонительной полосы противника. 11-я танковая дивизия прорвалась восточнее Полонное (260 км.) и теперь прокладывает себе путь на Бердичев среди колонн отступающих русских войск. 16-я танковая дивизия находится в Староконстантинове (250 км.). 9-я танковая дивизия в настоящее время участвует в большом танковом сражении в районе Проскурова (280 км.)…».

(Ф.Гальдер, начальник Генерального штабу вермахту).

Група армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундшедта (близько 57 дивізій і 13 корпусів у число яких входила одна танкова група під комендуванням Фон Клейста) рушила на Україну. Їм протистояло 80 дивізій Київського і Одеського військових округів. Удар німецьких військових з’єднань був приголомшуючий. Після розгрому радянських військ біля кордону (у тижневій танковій битві в районі Луцьк-Рівне-Броди радянські війська втратили 4 201 танк, головним чином від авіації, велику кількість військової техніки просто покинули екіпажі), у них залишилось тільки 737 танків. Німці рушили на Київ.

До 28 червня радянські війська утримували львівський виступ з якого планувалось нанесення попереджувального удару. І він був би нанесений, якби не розгром Західного фронту, що робило наступ неможливим. Втративши 2648 танків Червона Армія залишила Львів і стала відходити до Києва.

Розгром Червоонї Армії відбувався так.

На Південно-Західному фронті самим сильним був 4 механізований корпус. Командиром корпусу був генерал Власов (пізніше очолював РОА). До його складу входили дві танкові дивізії і одна моторизована.

Згідно з передвоєнними планами 4-ий мехкорпус повинен був діяти у напрямку головного удару, наступаючи у складі «кінно-механізованої армії» із району Жолкев-Яворів із завданням вийти в район Красник, Люблін і у взаємодії з 5-ою та 19-ою Арміями і ВПС фронту знищити Люблінську групу ворога, одночасно захопивши частиною сил західний берег річки Вісла біля Пулави. Практично таке ж завдання було поставлено перед військами Південно-Західного фронту знаменитою Директивою №3 (відправлена у штаби фронтів о 22 год. 15 хв. 22 червня 1941 року): «… Армиям Юго-Западного фронта, прочно удерживая госграницу с Венгрией, концентрическими ударами в общем направлении на Люблин силами 5-й и 6-й армиям, окружить и уничтожить группировку противника, наступающую на фронте Владимир-Волынский, крыстынополь, к исходу 24.6 овладеть районом Люблин …».

Уже у ніч з 22 на 23 червня на командному пункті Південно-Західного фронту у Тернополі були прийняті інші рішення. Суть їх полягала у тому, що радянські генерали відмовились від намірів вести свою війну і добровільно відділи ініціативу німцям. Від глибокої наступальної операції було вирішено відмовитись на користь швидкого латання німецьких проривів, шляхом організації зустрічних танкових атак. Ці удари по наступаючим у смузі Луцьк-Радехів двом танковим корпусах вермахту повинні були нанести 22-й і 15-й мехкорпуси.

4-й і 8-й механізовані корпуси, які перебували на самому вістрі “львівського виступу” повинні були відійти назад, на 100-150 км. на схід від кордону, догнати німецький танковий клин, що проривався вглиб радянської території і нанести йому удар у фланг і тил. Але для цього треба було точно знати, куди буде рухатись цей клин після прориву лінії прикордонних укріплень: «… Враг неожиданным ударом начавший войну, диктовал нам свою волю, ломал наши планы…». Це сказав комісар 8-го мехкорпусу Попель про плани війни з Німеччионю згідно з якими його корпус у перші години війни ринувся до переправ через прикордонну ріку.

Виконання цього рішення, прийнятого начальником Генерального штабу і командуючим військами фронту, було негайно зірвано командуючим 6-ї армії Музиченко. Він проігнорував вимоги старших по званню і посаді воєноначальників і не віддав «свій» 4-й мехкорпус. В кінцевому результаті сильний 4-й мехкорпус не став оволодівати м.Люблін «до закінчення 24 червня», ні доганяти і громити 1-у танкову групу вермахту. Багатокілометрові колони танків, автомобілів, такторів 4 –го мехкорпусу метались у трикутнику Немирів-Мостицька-Львів в якості пожежонї команди, за допомогою якої Музиченко сподівався зупинити рух німецької піхоти на Львів. У доповіді командира 32-ої танкової дивізії тих днів описано так: «… 23.6 41г. Дивизия получила приказ во взаимодействии с 8-й танковой и 81-й мотострелковой дивизиями окружить и уничтожить противника в районе …Не пройдя 30 км. она получила в 10 часов на марше вторую задачу – уничтожить танки противника в районе м.Мосты Велыке. Колонну дивизии пришлось поворачивать по одной дороге на 180 градусов. По прибытии в район м.Мосты Велыке дивизия танков противника не обнаружила.

В 17 часов был получен новый приказ командующего 6-ой армией на уничтожение авиационного десанта и 300 танков противника в районе Каменка Струмилова. Части дивизии и танковая группа Голяс стали выполнять новый приказ, но там танков противника не обнаружено, а в Каменка Струмилова были свои части … Танковые полки дивизии за сутки совершили марш в среднем до 100 км…

К 18 часам дивизия сосредоточилась в ур. Замлынье, но танков противника в этом районе не оказалось (у районі бойових дій 6-ї армії, на вістрі львівського виступу, ніяких німецьких танкових частин не було взагалі) Дивизия совершила в течение суток 85-киллометровій марш. В 17 часов получен приказ сосредоточиться дивизии в районе Оброшин и быть готовой к действию на Любень Вельки.

27.6.41г. к 17 часам дивизия сосредоточилась в районе Констанца Заставе, Оброшин, имея задачи уничтожить противника в направлении Любень Вельки. Дивизия совершила ночной 40-киллометровый марш …».

Хоча геометричні розміри “трикутника метань” 32 –тд зовсім невеликі (приблизно 50-60 км. на сторону), дивізія судячи по доповіді її командира «за первые три дня 23-25.06 совершила в общей сложности 350-километровый марш, не имея нормального отдыха для экипажей и восстановления материальной части. Марши совершались как днем так и ночью. Проведение маршей удовлетворительное, несмотря на недостаточно подготовленный водительский состав. За этот период дивизия боевых действий не проводила ввиду отсутствия противника в указанных районах».

В подальшому розпочався беззупинний відхід. В Оперативному зведенні штабу 6-ї армії №6 від 27 червня йдеться: «… 4-ый мехкорпус, совершив ночной марш из района Судовая Вишня, с 6 часов начал сосредоточение в район леса севернее Оброшин (отход на 40 км. к пригородам Львова)… перед фронтом корпуса 260.6.41г. действовали части противника численностью до батальона. В районе Мосьциска противник не обнаружен. Корпус боя не принял».

Піхота, з батальйоном якої воював 26 червня 4-й мехкорпус була не простою, а гірською (1-а і 4-а гірсько-стрілецькі дивізії). Далі командир 32-ї тд пише у своїй доповіді: «…броня наших танков 37-мм пушками немцев не пробивается…были случаи, когда танк КВ имел до 100 попаданий, но броня не была пробита…».

На західних підступах до Львова в історії 1-ї гірсько-стрілецької дивізії вермахту йдеться:»… ранним утром 25 июня русские танки один за другим появляются на опушке леса в районе населенного пункта Язув Старый …Наша 37 мм. противотанковая пушка спокойно выжидает, когда танки подойдут на достаточное для стрельбы расстояние. Когда расстояние сокращается до 600 м., из орудия открывается огонь. Практически каждый выстрел приходится в цель. Отчетливо различимы огневые следы снарядов. Одна позже мы перестаем верить своим глазам: наши противотанковые снаряды просто отскакивают от танков. Не останавливаясь, танки неприятеля продолжают приближаться к нам, ведя огонь из всех орудий. Затем происходит нечто неожиданное: оправившись от испуга наши пехотинцы начинают атаковать, забрасывая машины ручными гранатами. Во 2-м взводе 13-ой роты 98-го полка находится наш чемпион мира по лыжам Бауэр, который, запрыгнув на один из Т-34, проталкивает гранату его в дуло. Один за другим танки противника выводятся из строя – бойцам надо отдать должное за невероятное мужество и решительность …». «… Передовая группа вышла на шоссе Грудек-Львов. В районе населенного пункта Кальвассер группа встретила танки неприятеля. Снаряды 37 мм. и 50 мм. противотанковых орудий были не в состоянии пробить их броню. Мужественные артиллеристы продолжали вести огонь даже тогда, когда танки находились уже в 5 метрах от них. Танки переезжали орудия. Материальные потери были огромны…».

Бувший командир 41-го танкового корпусу вермахту генерал Рейнгард згадує: “…с трех сторон мы вели огонь по железным монстрам русских (мається на увазі танки КВ), но все было тщетно… После долгого боя нам пришлось отступить, чтобы избежать полного разгрома. Русские гиганты подходили все ближе и ближе. Один из них приблизился к нашему танку, безнадежно увязшему в болотистом пруду. Без всякого колебания черный монстр проехался по танку и вдавил его гусеницами в грязь. В этот момент прибыла 150-мм. гаубица… Артиллеристы открыли по нему огонь прямой наводкой и добились попадания… Танк остановился .. потом ожил и поехал на орудие. Еще минута, и блестящие металлом гусеницы танка словно игрушку впечатали гаубицу в землю…».

При мінімальному розумному управлінні цієї гігантською танковою ордою зустрічна танкова битва в Західній Україні повинна була закінчитись лише одним результатом – мехкорпуси Червоної Армії повинні були просто роздушити танкову групу Клейста.

23 червня відбувся бій біля Радехова з частинами 11-ї німецької танкової дивізії. Втрати – 34 танки. Після цих боїв розпочався багатоденний марш на схід, причому з кожним днем темп відходу нарощувався: 29 червня 4-й мехкорпус залишив Львів, 3 липня корпус був уже в Збаражі (135 км. на схід від Львова), ранок 9 липня застав корпус в районі містечка Іванопіль (180 км. від Збаража). Насамкінець, 12 липня залишки 4-го мехкорпусу пройшли по київських мостах через р.Дніпро і зупинились в районі Прилук (120 км. на схід від Дніпра, 650 км. від кордону).

На відміну від 32-ї танкової дивізії, 8-ма танкова дивізія була була повністю укомплектованою (тільки нових танків: 50 КВ і 140 Т-34). У перші дні війни ця дивізія як і 32 тд. металась по фронту Яворів-Немирів.

Під час боїв 28 червня дивізія втратила 12 танків, ще 19Т-34 були втрачені 24 червня в боях з піхотою супротивника в районі Немирова. Де поділось ще 294 танки було невідомо.

Головною причиною втрат танків в одній із самих найкращих дивізій Червоної Армії були: покинуті (107 танків), пропали безвісти (10 танків), загрузли в болотах (6 танків), 12 танків, включаючи 10 новітніх Т-34, пропали невідомо куди. Скоріш за все така ж картина спостерігалась і в інших радянських дивізіях.

Командуючий 6-ю армією Музиченко здався в полон 6 серпня 1941 року у котлі під Уманню, де були розгромлені залишки 6-ї армії. Начальник оперативного відділу штабу армії Меандров здався в полон – став одним із створювачів і керівників власовської армії, начальник штабу 6-го стрілецького корпусу (того самого, який поставив завдання танковій дивізії самостійне завдання – атакувати в напрямку сильно укріпленого протитанкового району, не підтримавши дивізію піхотою генерал-майор Ріхтер здався в полон. Командир 27-го стрілецького корпусу (5 армія) генерал-майор Артеменко здався в полон. Командир 13 стрілецького корпусу (12 армія) генерал-майор Кирилов здався в полон.

Другим по силі і укомплектованості новітньою технікою на Південно-Західному фронті був 8-ий мехкорпус.

У той час, як 4-ий мехкорпус метався в трикутнику Львів-Яворів-Немирів, 8-ий Мехкорпус генерала Рябишева рухався в район бойових дій. Зранку 22 червня 8-ий мехкорпус, діючи відповідно до передвоєнних планів, піднявся по тривозі і почав рухатись через Самбір до прикордонної ріки Сан. Увечері 22 червня, в 22 год. 40 хв., поступив новий наказ: до 12 год. 23 червня корпус має бути зосереджений в районі Куровичі (25 км. південніше Львова). Із цього району 8-му мехкорпусу належало разом з 15-им мехкорпусом і 4-им мехкорпусом нанести удар у фланг і тил німецького танкового клину, який пробив оборону 5-ої армії в смузі Луцьк-Радехів. У ніч на 23 червня багатокілометрові колони 8-го мехкорпусу почали рухатися на схід, описуючи великий крюк довжиною 150 км. по маршруту Самбір-Дрогобич-Стрий-Львів.

У середині дня 23 червня, коли головні сили танкових дивізій знаходились приблизно на рубежі м.Миколаєва (38 км. південно-західніше Львова), а 7-ма моторизована дивізія уже увійшла в передмістя Львова, поступила команда повернути 6-ий мехкорпус і до 19 год. 23 червня зібратись у лісі на південь від Яворова (туди ж було спрямовано головні сили 4-го мехкорпусу). Стальна колона із сотень танків, ванжних автомобілів, тракторів, бронемашин вже другий раз за добу розвернулась на 180 градусів і знову пішла на захід, до кордону. Здійснивши нічний марш, 8-ий мехкорпус вийшов до Яворіва, у смугу оборони 6-ї армії. Там пізнім вечором 23 червня командиру корпусу вручили пакет з новим наказом: знову розвернути корпус і до кінця 24 червня вийти у район Броди, на з’єднання з 15-м мехкорпусом.

Хоча відстань від Дрогобича до Брод не перевищує 150 км. по прямій, танкові дивізії пройшли (як доповідає у своїй доповідній записці командир 8-го мехкорпусу від 18 липня 1941 року) не менше 500 км., залишивши на дорогах під час маршів до половини усієї техніки.

Відповідно до наказів командуючого Південно-Західним фронтом №0015 від 24 червня і №0016 від 25 червня 8-ий мехкорпус мав перейти у наступ о 9 год. ранку 26 червня, тобто практично з ходу, з маршу, без розвідки місцевості і супротивника. Командування фронту (після того, як 8-ий мехкорпус витратив 4 дні на непотрібні форсовані марші) тепер дуже поспішало: «… в 14.00 26 июня танки дивизии выступили в атаку, имея впереди два танка КВ и два танка Т-34, с ходу развернулись и ураганным огнем расстроили систему ПТО и боевой порядок вражеской пехоты., которая в беспорядке начала отступать на запад. Преследуя пехоту противника, наши танки были встречены огнем танков противника из засад и с места, но вырвавшимися вперед КВ и Т-34 танки противника были атакованы, а вслед за ними – и танками Т-26… Танки противника, не выдержав огня и стремительной атаки, начали отход, задерживаясь на флангах, но быстро выбивались нашими танками…Танки КВ и Т-34, не имея в достаточном количестве бронебойных снарядов, вели огонь осколочными снарядами и своей массой давили и уничтожали танки противника и орудия ПТО … Противник, отходя к Дубно взорвал за собою мосты, лишив таким образом дивизию возможности прорваться в Дубно на плечах отходящей пехоты…».

«…когда вечером 26 июня мы гнали фашистов к Дубно, это было уже не отступление, а самое настоящее бегство. Части немецкой 11-ой танковой дивизии перемешались, их охватила паника. Она сказалась и в том, что мы кроме сотен пленных захватили много танков и бронетранспортеров и около 100 мотоциклов, брошенных экипажами в исправном состоянии… Пленные, как правило, спешили заявить, что не принадлежат к национал-социалистам, и очень охотно давали показания. Подобное психологическое состояние гитлеровских войск, подавленность и панику наблюдать снова мне довелось очень и очень не скоро – только после Сталинграда и Курской битвы…». (згадував командир розвідбату 43 тд. В.Архіпов).

День 26 червня був першим, єдиним і останнім днем, коли 8-ий мехкорпус приймав участь у контрударі радянських військ як єдине ціле. О 2 год. 30 хв. ночі Рябишев отримав наказ командуючого Південно-Західного фронту; «…8-му механизированному корпусу отойти за линию Почаев, Подкамень, Золочев…выход начать немедленно…».

О 6-й год. ранку 27 червня у 8-й мехкорпус поступив новий (другий за останні 4 год.) наказ командуючого Південно-західним фронтом №2121 від 27.6.41 р. На цей раз відхід було відмінено, і перед корпусом було поставлено завдання до кінця дня зосередитись в районі Дубно та Волковиськ. Спроба виконати цей наказ призвела до того, що корпус було розірвано на дві частини. Група військ під командуванням комісара корпусу Попеля, до складу якої увійшла 34-тд. посилена 40 танками КВ та Т-34 зі складу 12-ї тд. (всього 217 танків і до 9 тис. чол. особового складу), ринулась по шосе на Дубно. Інші з’єднання корпусу (12-тд., 7-а моторизована дивізія, інші частини корпусу під командуванням Рябишева зосередилась протягом дня 27 червня поблизу Бродів).

Група Попеля з боями дійшла до передмість Дубно, перерізавши таким чином основні комунікації, по яких йшло постачання 1-й танковій групі вермахту. Німецьке командування підтягнуло в район Броди-Дубно частину сил 16-ої танкової і 16-ої моторизованої дивізій, а також частини чотирьох піхотних дивізій (111, 44, 57, 75). Сама поява німецької піхоти за 120 км. від кордону вже на п’ятий-шостий день війни говорить само за себе. Для піхоти, що йде пішки 20 км. в день – це темп форсованого маршу. Воювати піхоті при такому темпі просто ніколи.

Оточена в районі Дубно група Попеля була фактично покинута на вирок долі. Дві стрілецькі дивізії (140-а і 146-а знаходились на відстані 10 км. від Дубно), але не дивлячись на наказ командування фронту №018 від 28 червня, ніякої підтримки групі Попеля не надали. Взаємодію з 19-м мехкорпусом, 9-м мехкорпусом, 22-м мехкорпусом, що вели бої в декількох десятках кілометрів від Дубно організовано не було. За чотири дні (з 27 по 30 червня) група Попеля не отримала від командування ніякої допомоги, а також інформації щодо виходу з оточення. Пізнім вечором 30 червня тилові підрозділи під прикриттям групи в 60 танків пробили кільце оточення і через декілька днів на шосе Тернопіль-Проскурів з’єдналась з відступаючими на схід залишками 8-го мехкорпусу. Головні сили групи Попеля (які на той час скоротились до 80 танків і декількох батарей артилерії) вели важкий бій до кінця 1 липня. Ті, що залишились живими (приблизно 1 000 чол.) під командуванням Попеля, приєднуючи до себе групи оточених із других частин, пройшли з боями 250 км. по дузі Дубно-Славута-Коростень у кінці липня 1941 року з’єднались з військами 5-ї армії в районі Білокоровичі.

Основні сили 8-го мехкорпусу, не дивлячись на належність сильного танкового тарану (крім двох сотень легких танків в 12-й тд. залишалось ще 46 КВ і 49 Т-34), пробити заслон 16-ї танкової, 57-ї і 75-ї піхотних німецьких дивізій не змогли. 28 червня велика група німецьких танків прорвалась на КП 12-ої танкової дивізії Мішаніна. З цього приводу Рябишев згадував: «…Я наблюдал, как немецкие танки метались между нашими громадными КВ, ища спасения. Они пытались маневрировать, чтобы получить возможность стрелять в слабую боковую броню. Но и это не помогло: КВ и Т-34 сноровисто расстреливали их из своих 76-мм. пушек вражеские танки… Таким образом, 6 КВ и 4 Т-34 уничтожили все 40 немецких танков, а сами не понесли потерь…».

Увечері 28 червня німецька піхота вийшла в тил 8-го мехкорпусу, відрізавши шлях відходу по шосе на Броди. Знову розпочалась паніка, загинув генерал Мішанін, який піднімав бійців в атаку у пішому строю.

Допоки частини 10-ї і 37-ї танкових дивізій блукали по лісах і болотах, 11-та танкова дивізія вермахта зустрілась о 5 год. 15 хв. 23 червня на окраїнах Радехова з передовим загоном 10-ї танкової дивізії. У результаті бою було знищено 20 танків німців та 16 протитанкових гармат. Наші втрати – 20 БТ, 6 – Т-34. Нарешті, о 3 год. дня до місця бою підійшли два полки 10-ї танкової дивізії. Атака на Радехів не була успішною, а тому місто залишилось в руках німців. Німці, відчувши посилення тиску на південний фланг 1-ї танкової групи, пішли від Радехова на Берестечко і далі на Дубно. У цей час, частини 15-го мехкорпусу здійснювали рух по трикутнику Радехів-Броди-Буськ. Частини 10-ї та 37-ї тд. змінюючи одна одну готовились до наступу то на Берестечко, то на Радехів, то готувались дати відсіч неіснуючому супротивнику, виробляючи моторесурс по 10-15 мотогодин в день (їх рух по трикутнику складав не більше 50-60 км.).

Поки дві танкові дивізії 15-го мехкорпусу метались по заболоченому лісі, в смугу Радехів-Берестечко вийшла німецька піхота (262, 297, 57, 75-а піхотні дивізії), яка користуючись слабкою організацією командування 15-го мехкорпусу, спішно будувала оборонні рубежі по берегах дрібних рік Радоставки, Слонівки, Пляшеки. Контузія командира корпусу і неясність наказів командування Південно-Західного фронту від 26-27 червня (то відступати на Тернопіль, то наступати на Берестечко) призвело до того, що в загальний наступ танкові дивізії 15-го мехкорпусу перейшли тільки зранку 28 червня.

Тепер про втрати, 10 тд. за п’ять днів перетворилась в потріпаний танковий батальйон. Від 318 справних станом на 22 червня танків до кінця 26 червня в строю залишилось всього 39. Втрати невідомого походження склали 226 танків.

Зранку 28 червня 15-й мехкорпус почав рухатись в напрямку Буськ-Лопатин-Берестечко. Танки німців до того часу пішли від Берестечка далеко на схід, до Рівного, Острога, і 15-й корпус міг зустрітись тільки з окремими частинами 297-ї і 267-ї піхотних дивізій вермахту.

37-ма тд. втратила 75% особового складу. В район зосередження біля Пирятина (за Дніпром) вийшло 467 чоловік старшого командного складу, 423 молодших командирів, і 1533 рядових. Простіше говорячи, під час відходу до Дніпра дивізія майже повністю розтанула.

Безповоротні втрати німців в Україні (11-а та 16-а танкові дивізії) до початку вересня 1941 року склали відповідно 39 танків та 66 танків.

На озброєнні восьми мехкорпусів Київського ОВО (22, 15, 4, 8, 16, 9, 19, 24-го) було 4808 танків із загальної кількості 5465.

Завдання, поставлене перед вермахтом по плану “Барбаросса”: основні сили російських сухопутних військ, що перебувають у Західній Росії, повинні бути знищені у сміливих операціях в результаті глибокого, швидкого руху танкових клинів, було виконане уже до середини липня 1941 року. Війська Прибалтійського і Західного військових округів (більше 70 дивізій) були розгромлені і відкинуті на 350-450 км. на схід від кордону, пізніше це повторилось із 60-ма новими дивізіями кинутих на латання фронту. Війська Південно-Західного фронту продовжували безладно відступати.

Пройшло два тижні з початку війни. 8 липня Новоград-Волинський укріпрайон було прорвано, 3-й мотокорпус німців розвинув наступ на Житомир, а 48-й моторизований корпус вермахту того ж дня захопив Бердичів, зірвавши таким чином усі плани радянського командування на планомірний відхід розгромлених дивізій Південно-Західного фронту за лінію старого кордону.

Практично уся техніка і важке озброєння військ західних округів були втрачені. До 6-9 липня ними було втрачено 11,7 тис. танків, 19 тис. гармат і мінометів, більше 1 млн. одиниць стрілецької зброї.

Ситуацію тих тижнів описує М.Хрущов – очевидець тих трагічних подій. За наказом Сталіна командування фронту з-під Тернополя відступило до Києва: “Ми втратили артилерію і танки, у нас не було кулеметів. Основні наші сили – два механізованих корпуси – були розбиті, головним чином з повітря.”

Вже 15 липня залишки мехкорпусів були офіційно розформовані. Так було розгромлено Перший стратегічний ешелон Червоної армії.

Це і є трагедія літа 1941 року.

Армія не воювала, не хотіла і не вміла воювати, число полонених і тих, що пропали безвісти перевищую число вбитих у 8-10 разів.

Втрати вермахту на середину липня склали 4% від загальної їх чисельності. Це дуже незначні втрати.

На початку серпня 1941 р. німці завдали могутнього удару по з’єднаннях 26 армії у південному секторі Київського укріпленого району. 7 серпня підрозділи Червоної армії завдали контрудару, потіснивши німецькі війська на південь.

У цих боях активну участь брала щойно створена 37 армія під командуванням генерала А.Власова, про що не писали радянські дослідники, замовчуючи цю важливу подію.

10 вересня передові частини 3 німецької армії генерала Моделя з’єдналися з повітряним десантом, висадженим у Ромнах. Фронт 40 армії, що обороняла М. Київ було розчленовано навпіл.

У такій ситуації командування Південно-Західного фронту 10 вересня просило дозволити відступ на рубіж річки Псьол. Однак, начальник Генерального штабу маршал Б.Шапошников від імені Ставки відхід заборонив, хоча Військова рада Південно-західного фронту у складі С.Будьонного й М.Хрущова поділяли точку зору командування фронту. У відповіді Ставка дала вказівку Київ не залишати і тільки після створення оборонного рубежу по р. Псьол відвести війська.

12 вересня німецькі з’єднання перейшли у наступ з кременчуцького плацдарму у напрямку Лохвиці та Лубен назустріч військам, що наступали з півночі у тому ж напрямку.

15 вересня рухомі з’єднання 1 і 2 танкової групи противника, які наступали з півдня і півночі, з’єдналися у районі Лохвиці. В оточенні опинилась 5, 26, 37 армії, частина 21 і 38 армій.

У ніч з 17 на 18 вересня командуючий Південно-західним фронтом М.Кирпонос одержав дозвіл на виведення військ з оточення. У цих боях бійці цілих дивізій, як правило без набоїв, підтримки авіації і танків, відповідного тилового забезпечення кидались у відчайдушні контратаки, чим заслужили нашу вічну повагу та пам’ять. Але ці бої були вже в оточенні, 19 вересня захисники залишили Київ.

Після літніх та вересневих боїв німці 19 вересня 1941 року захопили Київ узявши тільки в полон 650 тис. радянських солдатів. Через чотири місяці після початку війни німці окупували всю Україну. До грудня 1941 року вони контролювали близько 80 млн. чоловік, або 42 відсотки населення СРСР, й велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 5 млн. радянських військовополонених (1,3 млн. серед яких становили українці). Відносна легкість, із якою ці люди були захоплені в полон, свідчила проте, наскільки байдуже ставилося багато червоноармійців до захисту радянської системи. Такий успіх можна було пояснити замішанням у радянському командуванні, оскільки співвідношення сил у смузі Київського військового округу на користь СРСР було таким: по кількості дивізій – 1,6 до 1, по гарматах і мінометах – 1,4 до 1, по середніх (Т-34) і важких (КВ) танках 3,5 до 1, по легких танках (Т-26, БТ-7) – 5 до 1, по літаках 2,5 до 1.

Сьогодні є доведеним, що радянське керівництво нападу чекало, але не зуміло йому запобігти. Радянське керівництво й Сталін зокрема не вірили у те, що для нападу на СРСР німці зібрали такі малі сили, адже їх танкові з’єднання підійшли до західного кордону СРСР лише за декілька днів до нападу, а окремі з них – за декілька годин.

Сьогодні з усією впевненістю можливо стверджувати, що Сталін готувався до наступальної війни з метою реалізації ідеї “світової революції”. Складовою частиною цього плану було, на мій погляд, планування нападу СРСР на Німеччину у кінці липня-половині серпня 1941 року.

У Записці начальника штабу Київського військового округу за рішенням Військової Ради Південно-Західного фронту по плану розгортання на 1940 рік йшлося: «Задачи Юго-Западного фронта:

Ближайшая стратегическая задача – разгром во взаимодействии с левым крылом Западного фронта, вооруженных сил Германии в районах Люблин, Кельце, Радом, Краков и выход на 30-й день операции на фронт р.Пилица, Петроков, Оппельн, Нейштадт …».

У цьому аспекті важливим є «Соображения по плану стратегического развертывания Вооруженных сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками. Це є дуже цікавим документом, а тому він подається майже без скорочень.

Только лично.

Экземпляр единственный

Председателю Совета Народных

Комиссаров СССР тов. Сталину…

1. В настоящее время Германия имеет развернутыми около 230 пехотных, 22 танковых, 20 моторизованных, 8 воздушных и 4 кавалерийских дивизий, а всего около 284 дивизий… Из них на границах СССР, по состоянию на 15.05.41г. сосредоточено до 86 пехотных, 13 танковых, 12 моторизованных и 1 кавалерийской дивизий, а всего до 112 дивизий. Предполагается, что в случае нападения на СССР Германия может выставить около 180 дивизий… Вероятнее всего главные силы немецкой армии …около 100 дивизий будут развернуты к югу от Демблин для нанесения удара в направлении – Ковель, Ровно, Киев. Этот удар … будет сопровождаться ударом на севере из Восточной Пруссии на Вильно и Ригу, а также короткими концентрическими ударами со стороны Сувалки, Бреста на Волковыск, Барановичи. На юге следует ожидать ударов румынской армии в общем направлении на Жмеринку…Всего Германия с союзниками может развернуть портив СССР до 240 дивизий (Финляндия-20, Венгрия-15, Румыния-25.)

Учитывая, что Германия в настоящее время держит свою армию отмобилизованной, с развернутыми тылами, она имеет возможность предупредить нас в развертывании и нанести внезапный удар. Чтобы предотвратить это и разгромить немецкую армию, считаю необходимым ни в коем случае не давать инициативы действий Германскому командованию, упредить противника в развертывании и атаковать германскую армию в тот момент, когда она будет находиться в стадии развертывания и не успеет еще организовать фронт и взаимодействие родов войск.

2. Первой стратегической целью действий войск Красной Армии поставить – разгром главных сил немецкой армии, развертываемых южнее Демблин, и выход к 30 дню операции на фронт Остроленка,, р.Нарев, Лович, Лодзь, Крейцбург, Оппельн, Оломоуц…Последующей стратегической целью иметь: наступлением из района Катовице разгромить крупные силы Центра и Северного крыла германского фронта о овладеть территорией бывшей Польши и Восточной Прусии.

Ближайшая задача – разгромить германскую армию восточнее р. Вмсла и на Краковском направлении, выйти на рр. Нарев, Висла и овладеть районом Катовице, для чего:

а) главный удар силами Юго-Западного фронта нанести в направлении Краков, Катовице, отрезая Германию от ее южных союзников;

б) вспомогательный удар левым крылом Западного фронта нанести в направлении Седлец, Демблин, с целью сковывания Варшавской группировки и содействия Юго-Западному фронту в разгроме Люблинской группировки противника;

в) вести активную оборону против Финляндии, Восточной Пруссии, Венгрии,, Румынии и быть готовым к нанесению удара против Румынии при благоприятной обстановке… Таким образом Красная Армия начнет наступательные действия силами 152 дивизий против 100 дивизий германских…

3. Исходя из указанного замысла стратегического развертывания, предусматривается следующая группировка Вооруженных Сил СССР:

1. Сухопутные силы Красной Армии – (303 дивизии)… главные силы – 258 дивизий иметь на Западе…

2. Остальные силы (45 дивизий) – назначаются для обороны дальневосточной, южной и северной границ СССР…

Юго-Западный фронт – восемь армий, 74 стрелковых, 28 танковых, 15 моторизованных … всего 122 дивизии…

а) концентрическим ударом армий правого крыла фронта окружить и уничтожить основную группировку противника восточнее р. Висла в районе Люблин…

б) одновременно ударом с фронта Сенява, Перемышль … разбить силы противника на Краковском и Сандомирско-Келецком направлениях и овладеть районами Краков, Катовице, Кельце, имея в виду в дальнейшем наступать из этого района в северном или северо-западном направлении для разгрома крупных сил северного крыла фронта противника и овладения территорией бывшей Польши и Восточной Прусии …

Для того, чтобы обеспечить выполнение изложенного выше замысла, необходимо заблаговременно провести следующие мероприятия, без которых невозможно нанесение внезапного удара по противнику…

1. Провести скрытое отмобилизование войск под видом учебных сборов запаса;

2. Под видом выхода в лагеря произвести скрытое сосредоточение войск ближе к западной границе …

3. Скрыто сосредоточить авиацию на полевые аэродромы …

9. Прошу:

…утвердить представляемый план стратегического развертывания Вооруженных сил СССР и план намечаемых боевых действий на случай войны с Германией …».

рукопис на бланку: «Народний комісар оборони СРСР», виконано Василевським А.М. б/н, не раніше 15 травня 1941 р.

Цілий ряд істориків (В.М. Кисельов, В.Д. Данилов, П.Н. Бобильов, Ю.А.Горшков, М.І. Мельтюхов) сходяться на тому, що цей план був затверджений, оскільки розгортання військ проходило відповідно до нього.

Приєднання 1 березня 1941 року Болгарії до Трійного союзу стало тієї останньою краплею, після якої Сталін вирішив, що війна близька. Це показало радянському керівництву те, що інтереси СРСР не визнаються Берліном і 11 березня 1941 року в новому оперативному плані Червоної армії на випадок війни з Німеччиною було встановлено конкретну дату її початку – 12 червня 1941 року, повідомляє історик М.І.Мельтюхов. Але згодом було прийнято рішення відкласти радянський напад, оскільки було з’ясовано, що витримати темп підготовки радянської військової машини на 12 червня 1941 року було неможливим (необхідні запаси ГСМ та боєприпасів можна було накопичити тільки не раніше середини літа). Разом з тим, припинити ці військові приготування було неможливо, тому розпочате 13-22 травня зосередження радянських військ на західному кордоні було дещо призупинено. Це пояснювалось тим, що радянське командування перекинуло вже достатньо сил для нанесення по Німеччині попереджувального удару. 13 травня 1941 року розпочалось поступове зосередження у західному напрямку і армій стратегічного резерву. Діяти треба було швидко, оскільки ситуація погрожувала безпеці СРСР. У цей час великі німецькі сили вже скупчились у Причорномор’ї – можливий південний фланг стратегічних кліщів. У квітні у Фінляндії висадилось велике угруповання німецьких військ з танками і артилерією. Ось і північний фланг. Загроза нападу набувала конкретних географічних обрисів.

Розпочалось масове перекидання військ під прикриттям повідомлення “ТАРС” СРСР від 14 червня 1941 року, у якому йшлося про запевнення у дружбі з Німеччиною: «…слухи о намерении Германии порвать пакт и предпринять нападение на СССР лишены всякой почвы, а происходящая в последнее время переброска германских войск, освободившихся от операций на Балканах, в восточные и северо-восточные районы Германии связана, надо полагать, с другими мотивами, не имеющими касательства к советско-германским отношениям …СССР, как это вытекает из его мирной политики, соблюдал и намерен соблюдать условия советско-германского пакта о ненападении, ввиду чего слухи о том, что СССР готовится к войне с Германией, являются лживыми и провокационными».

Якраз 14 червня із прикордонних регіонів розпочалось масову виселення усіх «ненадійних» елементів. 15 червня розпочалась видача боєприпасів у військах прикордонних військових округів, а війська Прибалтійського військового округу були приведені у бойову готовність. Війська Південно-Західного округу у бойову готовність поки що не приводились, оскільки це могло злякати німців, адже саме цей фронт мав наносити головний удар, і тут було зібрано стільки військ, що здавалося він може відбити будь-який німецький удар. Висновок – із середини 1941 року обидві сторони запустили військову машину так, що зупинити її вже було практично неможливим.

З Далекого Сходу СРСР та азіатських республік до західних його кордонів перекидались війська, головним чином танкові, парашутно-десантні та артилерійські.

Ось, що згадують у своїх мемуарах:

двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник А.Родимцев:»…в мае 1941 года, после окончания Военной академии…я был назначен командиром 5-й воздушно-десантной бригады, входившей в состав 3-го воздушно-десантного корпуса Одесского военного округа …к новому месту службы я прибыл17 мая 1941 года …бригада состояла из 4-х отдельных парашютно-десантных батальонов…вооружением, необходимой материальной частью и парашютами бригада была полностью обеспечена…».

двічі Герой радянського Союзу маршал К.Москаленко: «…довелося мені служити у Молдавії…до складу корпусу входили 15-та моторизована, 11-та і 16-та танкові дивізії…я мав відправитися в київський Особливий військовий округ і прийняти командування 1-ю артилерійською протитанковою бригадою резерву …вона мала у своєму складі два гарматних артилерійських полки…у бригаді було 48 гармат 76 мм.,72 гармати 85 мм., 16 гармат 37 мм., 72 кулемети ДШК. Повністю ми були забезпечені снарядами, в тому числі бронебійними…».

генерал армії С.Штеменко: «…перед самим початком війни в прикордонні округи під найсуворішим секретом почали стягувати додаткові війська. З глибини країни на захід перекидалося п’ять армій: 22-а під командуванням генерала П.О.Єршакова, 20-а під командуванням Ф.М.Ремезова, 21-а під командуванням В.П.Герасименка, 19-а під командуванням І.С.Конєва, 16-а під командуванням М.Ф.Лукіна. Всього переміщалось 28 дивізій … З Московського військового округу до Вінниці було відправлено оперативну групу, яка розгорнулаcm там в управління Південного фронту, тобто війни ще немає, а Південний фронт уже створено, а чи не є це прикладом підготовки СРСР до агресії проти Німеччини?

«…війна застала генерал-лейтенанта Лукіна у Вінниці. На той час повантажені в залізничні ешелони частини його 16-ї армії, що почали виступ із Забайкалля на захід ще до війни, підходили передовими силами до місць розквартирування в районах Бердичева, Вінниці, Проскурова, Старо-Костянтинова і Шепетівки. Останні ешелони ще перетинали Сибір…сили в 16-й армії були значні: тільки один її 5-й механізований корпус генерала І. Алексєєнка мав понад тисячу бойових машин, близько трьохсот танків налічувалося в окремій танковій бригаді, та й 32-й стрілецький корпус складався з трьох дивізій найвищої військової виучки…».

СРСР був готовий до війни. Підготовка до неї йшла повним ходом, але не до такої, яка розпочалась 22 червня 1941 року.

Для історичної справедливості слід додати, що про оголошення війни СРСР Гебельс виступив із заявою по радіо 22 червня 1941 року о 5 год. 30 хв. ранку. А за півтори години до цього, рівно в 4 год., імперський міністр закордонних справ Ріббентроп вручив заступнику народного комісара закордонних справ СРСР В.Деканозову меморандум, в якому були викладені причини нападу Німеччини на СРСР. Вручення цього меморандуму явилось актом оголошення війни. Про те, що меморандум було вручено саме о 4 год. ранку ми тепер знаємо дякуючи історику Юрію Фельтішинському. Це він розшукав відповідні документи ще в 1983 році. У моморандумі, зокрема, йшлося про необгрунтовану концентрацію СРСР військ на радянсько-німецькому кордоні.

Основні бронетанкові маси СРСР були зосереджені у Львівському та Белостокському виступах, які глибоко врізаються на Захід. З точки зору оборони – це божевілля, але для наступу – це дуже зручно. Радянські війська вибудовувались саме у наступальну лінію, і цей масштаб був настільки великий, що повернути війська у зворотньому напрямку було вже неможливо. При цьому, війська не турбувались, як вони проведуть найближчу зиму. Зіткнення планувалось саме на 1941 рік. Вермахт також вибудовувався у наступальне угруповання, і тому також не був готовий до оборони. Станом на 12 червня німці ще не зібрали достатньо сил. Не зробили цього вони і до 22 червня. Гітлер зібрав проти СРСР набагато менше сил, чим очікувало радянське командування. Радянське командування вважало, що такими силами воювати проти СРСР – божевілля. Тому і не очікували удару. З точки зору радянських позицій, німці ще далекі від своїх вихідних позицій, і тому їх головне не злякати – інакше вони зможуть парирувати радянський удар. Головне ударити тоді, коли усі великі німецькі сили будуть зібрані біля кордону. Доступні сьогодні джерела вказують, що повне розгортання Червоної армії на Західному театрі військових дій повинно було завершитись до 15 липня 1941 року. Тому ця дата може слугувати нижнім кордоном в пошуках точної відповіді на запитання про терміни радянського нападу на Німеччину.