< -Інші статті цього ж автора

Методи роботи Служби безпеки ОУН (б) – спецслужби Українського підпілля у другій половині 40-х і на початку 50-х років XX століття
Головне завдання українського руху опору полягало у прагненні зберегти кадри і свою боєздатність на довгу перспективу післявоєнного періоду, захисту підпілля від агентурно-оперативної та оперативно-бойової діяльності супротивника.

---

Дії українського національно-визвольного руху опору у другій половині 40-х і на початку 50-х років XX ст. на контрольованій радянським режимом території постійно перебували «під прицілом» потужної системи органів і військ внутрішніх справ та державної безпеки СРСР. При цьому, головне завдання українського руху опору полягало у прагненні зберегти кадри і свою боєздатність на довгу перспективу післявоєнного періоду, захисту підпілля від агентурно-оперативної та оперативно-бойової діяльності супротивника з використанням контррозвідувальних та слідчих заходів.

Керівники ОУН (б) усвідомлювали, яку небезпеку несе запровадження у середовищі підпілля оперативних позицій радянської сторони. «…База і опора большевицького режиму, держави, комуністичної доктрини і устрою, – писав у 1948 році С.Бандера у статті «Плановість революційної боротьби в Краю», -удосконалена система жорстокого, всебічного терору та сексотства. Ця система охоплює і проникає цілий СССР, всіх людей і все життя. Сексотство пронизує цілу державну систему, виробництва, військо, школу, родину, Церкву, вдирається до сповідальниці. Це є найсутніша природа большевизму, його єдина сатанічна сила. Визвольна революція мусить передусім з нею боротися, її подолати. Всі інші силові фактори большевизму – це тільки слуги і засоби, похідні продукти і відгалуження системи терору і сексотства, що на неї спираються та з нею падуть».

У документах УГВР (1946 р.) вказувалося, що радянська сторона «основним засобом боротьби проти українського революційно-визвольного руху зробила агентурну зраду». Наводилася її класифікація на внутрішню («дуже добре законспірована, може діяти згубно, знищувати рух зсередини») та зовнішню (у середовищі, що оточує підпілля). Це свідчить про чітке уявлення ОУН (б) завдань агентурної мережі супротивника (збір інструктивних документів підпілля, відомостей про його лідерів, знищення та компрометація учасників ОУН (б) та УПА, внесення розколу в їх лави тощо).

Як підкреслювалось у вказівках для обласних референтів Служби безпеки від 28 липня 1946 року, необхідно активно поборювати агентуру супротивника, «оскільки через неї втрачаємо кращі сили». «Основним завданням Служби безпеки на внутрішньо-організаційному відтинку є нищити ворожу агентуру в рядах ОУН», відзначалося в інструктивному документі Служби безпеки «Інформаційна робота». Захист від агентури, писав у липні 1947 року у робочому зошиті референт Служби безпеки Городенківського надрайонного проводу «Сталевий» це головне на ділянці безпеки.

У період, що розглядається, контррозвідувальна робота підпілля спрямовулася, на:

створення власних оперативних позицій у радянських силових та інших державних структурах;

виявлення оперативних джерел супротивника в середовищі руху опору;

вивчення форм і методів роботи радянських правоохоронних органів, навчання підпільників засобам протидії їм;

організацію заходів із конспірації та контролю за її дотриманням у повсякденній діяльності підпілля.

Контррозвідувальні заходи здійснювали оперативні співробітники референтури Служби безпеки (інколи боївок), використовуючи інформацію розвідувальної мережі, слідчих, інших учасників підпілля, а також населення. Для виявлення агентури супротивника широко залучалася молодь. Як зазначалось у вказівках для молоді, що мешкала легально (червень 1946 р., Львівська область), «допомагайте виявляти сексотів, агентів-окупантів… Слідкуйте хто на доручення НКВС хоче посіяти недовір’я до ОУН і УПА, хто поширює неправдиві вістки про них, за тими, хто збирає інформацію про підпільників». Передбачалося мати слідчих та відповідальних за боротьбу проти ворожої агентури.

Особливістю контррозвідувальної роботи Служби безпеки після 1945 року стали активні спроби введення своєї агентури до силових структур радянської сторони. Широке впровадження оперативних джерел Служби безпеки, що тривало до 1951-1952 рр., визнавала і радянська сторона. Частина агентури органів МВС і МДБ, зазначалося у документі ЦК КП (б) У з аналізу боротьби з українським підпіллям в областях Галичини, «нерідко працює на користь оунівського підпілля або уходить у банди».

Також Служба безпеки широко вдавалася до перевербування агентури райапаратів МВС-МДБ.

Під час перевірки в квітні-травні 1951 р. по 28 райвідділах МДБ на західноукраїнських землях було виявлено 65 агентів-дворушників. У відповідній довідці МДБ УРСР «Про стан і заходи по посиленню боротьби з залишками бандоунівського підпілля у західних областях УРСР» від 23 квітня 1952 р. йшлося, що «у багатьох чекістських органах агентурна мережа засмічена дворушниками і зрадниками, що занурилися за завданням підпілля, і заходи до їх викриття і знешкодження застосовуються все ще недостатньо».

СБ Українського національно-визвольного руху у той час працювала ефективно і нахабно.

Наприклад, 15 січня 1946 року до УНКДБ по Волинській області прибула громадянка з довідкою на ім’я Г.Федорчук й попросила про зустріч з оперативним співробітником. У розмові зі співробітником УНКДБ вона повідомила своє справжнє ім’я – Надія Кудрик, що вона є друкаркою референта Служби безпеки обласного проводу «Микити» на псевдо «Зірка». На допиті Кудрик розповіла про свою роботу в ОУН з 1941 року і заявила про своє бажання вийти з повинною через безперспективність боротьби проти радянської влади. Для спокутування провини вона висловила бажання допомогти у ліквідації підпілля, виконати будь-яке завдання органів НКДБ.

Н.Кудрик отримала завдання від референта СБ обласного проводу «Микити» прибути до НКДБ з надією, що нею зацікавляться і залучать до агентурної мережі.

У разі вербування «Микита» віддав «Зірці» доручення, які промовисто характеризують контррозвідувальні спрямування Служби безпеки:

встановлювати, які завдання дає НКДБ своїм агентам;

виявляти канали запровадження агентури до підпілля, легенди, що при цьому використовуються;

виявляти запроваджену агентуру НКДБ, а також ту, що готується до запровадження у підпілля, добиватися переведення її на зв’язок до себе;

з’ясовувати, як здійснюється зв’язок з оперативними джерелами у середовищі ОУН та серед селян;

дезінформувати органи держбезпеки.

Незважаючи на попереджувальні заходи чекістів, підпіллю в окремих випадках вдавалося запровадити своїх інформаторів до правоохоронних органів. Відомо, наприклад, що до грудня 1945 року у Меденицькому райвідділі НКВС у Дрогобицькій області працювала інформатор Служби безпеки «Марійка».

Свідченням підвищення контррозвідувальної майстерності Служби безпеки стали доволі складні оперативні ігри, які здійснювалися з радянськими органами держбезпеки з метою їх дезінформування та підведення її кваліфікованої агентури під удар повстанської спеціальної служби. Розглянемо, наприклад, оперативну гру, яку провів у 1945 році референт Служби безпеки і керівник крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях Б.Козак.

На початку 1945 року заступник начальника одного з управлінь НКДБ УРСР С. Карін-Даниленко висунув ідею створення легендованого «Проводу ОУН на Східноукраїнських землях» у складі Білоцерківського, Конотопського, Дніпропетровського, Криворізького, Миколаївського «окружних проводів». Одним з головних завдань «проводу» мало бути встановлення контактів з підпіллям на Західній Україні, просування до його керівництва агентури для подальшого його розкладу зсередини. «Провід мав очолити агент органів держбезпеки з 1924 року М. Захаржевський («Тарас»).

Посланцями «проводу» на Західноукраїнські землі стали досвідчені агенти «Ірина» та «Євгенія» (остання співпрацювала з органами держбезпеки з 1927 року по лінії розробки української інтелігенції, брала участь в агентурній справі «Карпати» у 1944 році, за якою заарештували 75 членів ОУН), до них долучили Л.Фою, члена ОУН з 1942 року, заарештовану у січні 1944 року і завербовану під псевдо «Квітнева», що походила з родини сотника армії УНР, мала високу національну свідомість, брала участь у антинімецькому підпіллі часів окупації, виховувалась у націоналістичному дусі.

Група «зв’язкових проводу» отримала виготовлені чекістами «підпільні документи», у тому числі сфабрикований «лист українських націоналістів» з критикою і погрозами на адресу письменника М.Рильського. 2 травня 1945 року вони прибули на Волинь і потрапили під спостереження Служби безпеки. 3 червня 1945 року на допиті у співробітника Служби безпеки «Михася» Л.Фоя розшифрувала себе і повідомила про плани «полковника Данилова» (С.Каріна-Даниленка). Було затримано і «Ірину». Перевербуванням Л.Фої, згодом оголошеної у всесоюзний розшук, займався особисто Б.Козак, який вирішив повести контргру з НКДБ.

19 червня 1945 року Служба безпеки відрядила Л.Фою з листами до «Тараса». У них повідомлялося, що «Ірина» направлена до Центрального проводу, імітувалася довіра до «проводу на Східноукраїнських землях і висувалася пропозиція направити на Волинь його керівника для обговорення «організаційної роботи» на Сході України. Л.Фоя отримала і підпільну літературу для передачі «колегам». 22 червня вона прибула до Києва, де на зустрічах зі співробітниками центрального апарату НКДБ доповіла про «успіх» своєї місії.

Сфабриковані есбістами документи та поведінка Л.Фої переконали чекістів, і назад вона повернулася з «Тарасом». На допитах у Службі безпеки він дотримувався відпрацьованої легенди, однак на очній ставці був викритий «Квітневою» і дав свідчення про плани створення легендованого проводу й оперативну гру від його імені. Тоді ж Служба безпеки затримала і «Євгенію», яку разом з «Тарасом» незабаром було ліквідовано. Від імені М.Захаржевського співробітники Служби безпеки підготували листа до НКДБ, розраховуючи вивести до них інших учасників гри з числа співробітників органів НКДБ та їх агентури. Л.Фоя вдруге відвідала Київ і повернулася до Б.Козака невикритою.

Таким чином, було зірвано далекосяжну оперативну гру зі створення позицій чекістів у керівництві ОУН, знешкоджено двох кваліфікованих, досвідчених агентів. Б.Козак отримав Золотий хрест заслуги. Л.Фоя співпрацювала в підпільних виданнях і загинула у липні 1950 року у Рівненській області у сутичці з пошуковою групою внутрішніх військ. У 1952 році її посмертно було нагороджено Срібним хрестом бойової заслуги 2-го класу.

Головне навантаження з контррозвідувальної роботи по лінії Служби безпеки припадало на знешкодження агентури супротивника у власному середовищі. Тут слід враховувати, що двобій підпільної спецслужби з радянськими правоохоронними органами був нерівним, оскільки совіти мали величезний оперативний апарат, спеціальні навчальні заклади, на їх користь працювала уся система примусу тоталітарного режиму. Накопичувався і досвід оперативної розробки ОУН.

Проте на користь підпільної контррозвідки свідчить тривалість опору, стійкість нелегальної мережі ОУН та ступінь її захисту від створення оперативних позицій органів держбезпеки. Як констатувало у квітні 1952 року МДБ УРСР, «слід визнати, що все ще не вдалося запровадити надійну агентуру у так званий центральний провід і в ті, що залишилися, крайові і окружні проводи ОУН, і через те до поточного часу не маємо прямих агентурних підходів до ватажків цих проводів».

І це вже підкреслимо, 1952 рік.

Лише у Тернопільській області протягом 1946 року Служба безпеки, за даними МДБ, знищила 111 радянських агентів і резидентів.

Про методи роботи Служби безпеки із розшуку агентури супротивника у власному середовищі можна скласти уявлення за документом «Інформативна робота» (серпень 1949 рік, крайовий провід «Одеса»).

Як сказано у цьому документі, протидія радянській агентурі має носити попереджувальний, наступальний характер. Районні референти зобов’язувалися ініціативно надавати відповідні матеріали «з агентурною закваскою», залучати до збору відомостей як інформаторів, так і «всіх членів проводу своєї організаційної клітини». Кожний організаційний осередок підпілля повинен ретельно перевіряти учасників, виявляти осіб, поведінка яких може вказувати на причетність до агентури супротивника. Спостереження за такими особами повинно вестися доти, поки не будуть виявлені підстави для арешту або допоки підозра відпаде.

Поштовх розробці об’єкта, що підпав під підозру, давали надходження при перевірці або від інформаторів сигнальної інформації. Далі здійснювався збір первинної інформації як негативної, так і позитивної. Відомості про об’єкт отримувалися від інформаторів, зверхників підпільника, випадкових свідків його вчинків, місцевого населення. При цьому, зібрані дані зіставлялися з відомими Службі безпеки методами роботи МДБ й обставинами, що траплялися з підозрюваним і, вважалися зручними для притягнення його до негласної співпраці з радянськими спецслужбами. Такими можуть бути, наприклад, відвідування міст, втеча з-під арешту, контакти з непевними особами, арешт рідних, рятування за умов, коли інші учасники підпільної групи загинули тощо.

Відповідні завдання слід було ставити інформаторам – «докладно простудіювати …людину, зібрати про неї всі, які тільки можливо, негативні й позитивні інформації, треба докладно простудіювати всі так звані підозрілі місця і скоро виясниться, чи маємо до діла з агентом, чи з чесною людиною».

Зазначалося, що збір інформації переслідує не тільки мету виявлення емгебешних агентів, а й ведеться з профілактичною метою, для впевненості у підпільниках.

Основними джерелами для інформаторів називалися організаційні звіти, щоденники праці, які повинні були вести всі підпільники, їх автобіографії, особисті розмови з об’єктом, бесіди з його провідниками (не нижче районного рівня). Інформатор зобов’язувався занотовувати найбільш важливі дані, які передаються згодом референту Служби безпеки ним особисто, а не через інших підпільників.

На повідомленнях необхідно позначати, від якого джерела отримані відомості.

Інформаторів і співробітників Служби безпеки застерігали від окремих помилок у веденні розслідування. Вважалося, що не можна перевіряти особу лише на підставах позитивної характеристики керівників, вести розшукову справу дуже повільно, звертаючи увагу лише на компрометуючі матеріали, поверхово, без належної перевірки отриманих відомостей або з безоглядною довірою до оточення. Необхідно було вести постійно роботу з оточенням, бути в курсі настроїв підпільників, залучати по можливості широке коло джерел, дбати, щоб зібрані матеріали не потрапили до рук супротивника. Попереджалося про неприпустимість створення атмосфери підозри – «всім референтам Служби безпеки і зверхникам треба пам’ятати про те, що справи кадрів, а зокрема обговорення певності людей – це справа, яка не може бути обговорювана ані з низовими кадрами, ані навіть в їхній присутності».

Значна увага надавалася перевірці особового складу підпілля. Як зазначалося у «Керівних вказівках» референту Служби безпеки крайового проводу «Поділля» «Ковалю» (червень 1947 року), прийом поповнення до підпілля може здійснюватися тільки після ретельної перевірки і за узгодженням із окружним референтом Служби безпеки. Необхідно перевіряти переселенців і репатріантів, відсторонити від нелегальної роботи колишніх «ястрибків», міліціонерів, переселенців, звільнених у запас з війська.

За вказівкою окружного провідника «Богуна» (вересень 1946 року) «гострій» перевірці Службою безпеки підлягали ті, хто певний час перебував під арештом, залишав свій терен, мав засуджених рідних тощо.

Наголошувалося на необхідності перевірки та виведенні непевних підпільників перед переходом до бункерів на зимовий період: «Бажаючи забезпечити собі безпечні умови для зимівлі у населених пунктах» йшлося у партійних документах, підпільники «звернули особливу увагу на виявлення і знищення агентури органів НКВС і НКДБ. Ними береться під підозру, а у ряді випадків знищується кожний, хто має яке-небудь відношення до співробітників …НКВС і НКДБ».

Велике значення надавалося вивченню форм і методів роботи радянських правоохоронних органів, оскільки саме ця інформація бралася за основу при розробці засобів контррозвідувальної протидії та виховання пильності. Відомості про чекістські тактику і методи здобувалися через захоплені у вбитих співробітників або викрадені документи, навчально-методичну літературу, аналіз свідчень викритих агентів або дворушників.

За повідомленням секретаря ЦК КПУ О.Кириченка (1953 рік) із Львівської школи МВС було викрадено лекцію про методи чекістської роботи у Західній Україні. Перевербована референтом Служби безпеки на Північно-західних українських землях агент Затурцевського райвідділу МДБ «Метелик» передала багато даних про агентурно-оперативну роботу МДБ і врешті – решт перейшла на нелегальний стан.

27 квітня 1952 року до підпілля повернулося шість спецагентів автономної бойової групи «Хмара», котрі випустили «комунікати» щодо методів роботи МДБ та з установчими даними інших агентів. У звіті агента УМВС у Станіславській області, підпільника «Шварно», підготовлений ним після повернення на нелегальний стан для референта пропаганди проводу «Захід-Карпати» «Гоміна» докладно йдеться про психологічні методи схиляння захоплених до співпраці керівними співробітниками УМВС та агентами-бойовиками, подальше використання агентів, видану ним інформацію про підпілля тощо.

Отримана інформація узагальнювалася, поширювалася серед підпільників, доводилася на вишколах. Як приклад, можна навести інформаційний лист Дрогобицького окружного провідника «Нечая» (10 жовтня 1947 року), де повідомляється про прибуття західноукраїнські землі численних розвідників, що закінчили спецшколи у Києві та Дрогобичі, добре знають специфіку регіону, побут населення, молитви. Тому «Екзекутивному відділу» було поставлено завдання ретельно вивчити цю категорію супротивника.

За свідченням В.Кука, «Служба безпеки ОУН займалася збором інформації про діяльність і методи роботи органів МДБ, про діяльність агентури органів МДБ, про застосування органами МДБ снодійних і вибухових речовин проти учасників націоналістичного підпілля. Всі ці дані, що надходили з різних референтур Служби безпеки, узагальнювалися далі в референтурі Служби безпеки центрального проводу ОУН, де з цією метою укладалися, розмножувалися і надалі поширювалися серед учасників націоналістичного підпілля відповідні реферати про діяльність і методи роботи органів МДБ з конкретними пропозиціями про застосуванні необхідних заходів до збереження націоналістичних кадрів».

За рішенням Центрального проводу ОУН здійснювалося навчання по лінії контррозвідки всього керівного складу проводів. До програми входило вивчення методів агентурно-оперативної роботи супротивника, конспірації. На практиці функціонери вчилися вести допит й оформляти протоколи.

Служба безпеки вдало використовувала численні факти порушення конспірації в агентурній роботі правоохоронних органів. 9 серпня 1946 року оргбюро ЦК КП (б) У змушене було ухвалити спеціальну постанову, де визнавалося, що «недотримання правил конспірації призводить до того, що методи агентурно-оперативної роботи органів МДБ та заходи з боротьби з бандами в окремих випадках стають надбанням ворога, призводять до провалу операцій, даремної загибелі наших людей й ускладнюють проведення подальших заходів з боротьби з рештками підпілля ОУН-УПА».

На Службу безпеки покладалася робота із забезпечення конспіративності в роботі підпілля. Приділялася увага періодичній зміні псевдонімів, криптонімів місцевостей, проводів. Для оперування у конкретній місцевості підпільником обирався певний псевдонім. У документації назви округів кодувалися цифрами, надрайонів у них – буквами, районів – знову цифрами. Відповідні зашифровані назви застосовувалися для позначення територій, наприклад «Замок» – УПА «Захід», «Степ» – Тернопільська область, «Басейн» – Словаччина тощо.

Під криптонімами фігурували важливі заходи й тактичні прийоми підпілля: «Троя» – творення позицій у містах, «Сад» – робота у навчальних закладах, «Фенікс» – збереження кадрів, «Комаха» – підготовка до війни, «Піонер» – кадри для Сходу, «Нечай» – конспірація, «Інститут» – легальні осередки ОУН тощо.

Діяльності референтури Служби безпеки приділялася велика увага, адже, як зазначалося в інструктивному документі ОУН післявоєнного періоду, «робота Служби безпеки в підпільних умовах має першочергове значення, без революційної безпеки організація довго не вдержалася б».

На нараді членів Проводу ОУН (Б) в Іллівському лісі (1-15 липня 1948 р.) підкреслювалося, що загальна відповідальність за ділянки роботи Служби безпеки покладається на теренового провідника. До референтури повинні підбиратися кращі підпільники, переміщення кваліфікованих працівників із них можуть здійснюватися лише за дозволом вищих проводів і лише на посади територіальних провідників. У свою чергу, есбісти мали тісно взаємодіяти з територіальними керівниками, своєчасно інформувати їх щодо підступів органів держбезпеки та їх агентури, ознайомлювати підпільників із методами роботи радянських спецслужб. Референтури Служби безпеки входили до складу територіальних проводів до районного включно.

У перші роки післявоєнного протистояння були спроби забезпечити уніфіковану структуру референтури, але через важкі умови боротьби та втрати це було зробити дуже важко.

У складі багатьох референтур були створені підреферентури функціональної спрямованості – слідчої, бойової (керівництво боївками, заготівля матеріальних засобів), технічної (зв’язок, діловодство), навчальної.

Так, наприклад, характериними рисами структури референтури Служби безпеки Коломийського надрайонного проводу (керівник – «Олесь»), були такими:

референт, який керував підрозділом і відповідав за протидію агентурі супротивника;

заступник референта, до компетенції якого входили розстановка співробітників Служби безпеки у нижчих проводах, організація навчання есбістів, відповідав за слідчу роботу та ведення архіву;

бойовий субреферент, відповідальний за комплектування, навчання особового складу та керівництво поточною діяльністю боївок Служби безпеки нижчих проводів;

технічний субреферент або керівник канцелярії, що відповідав за упорядкування звітів, інші види службового діловодства, тиражування навчальної літератури. Йому підпорядкувалося «технічне звено»;

слідчий (слідчі), які проводили допити, узагальнювали компрометуючий матеріал.

У складі референтури перебували оперативний й технічний референт, бойовий референт з 8-12 бойовиками.

До складу районної референтури (як основної ланки) структури Служби безпеки включали, як правило, референта, його заступника, технічного референта, зв’язкового для контактів з вищими проводами, трьох слідчих та боївку.

Референтури спиралися на мережу ОУН у населених пунктах та власну агентурно-інформаційну сітку. Опорою Служби безпеки вважався і станичний – «око, вухо, вуста» підпілля, від якого залежить «сила руху».

Система референтур Служби безпеки проіснувала до кінця 1951 року. Тоді, через великі втрати в керівному складі та розгром переважної кількості проводів лідер підпілля в Західній Україні В.Кук віддав розпорядження про перехід референтів Служби безпеки на посади керівників територіальних ланок. Та підпільна контррозвідка продовжила свою діяльність.

Особлива увага приділялась кадровому забезпеченню референтур. Від «моральної сили» референта Служби безпеки, йшлося в інструкції для надрайонних провідників від 12 листопада 1945 року залежить сила і безпека організації в цілому. Тільки там, де есбісти чесні й принципові, відсутні зловживання. Ставилося завдання зміцнення кадрів підпільного спеціального органу, щоб референт Служби безпеки за своїми діловими якостями дорівнював начальнику відповідного органу держбезпеки.

Особливий підбір та відданість співробітників Служби безпеки відзначали і її супротивники. На думку начальника Управління НКВС УРСР у Дрогобицькій області генерал-майора О.Сабурова (грудень 1945 р.), знешкодження співробітників Служби безпеки є першочерговим завданням, оскільки вони «найінтелігентніші, найспритніші й найбільш фанатичні націоналісти».

Есбісти, зазначалося у доповідній записці заступника начальника Управління 2-Н МДБ УРСР майора С.Пастильняка (вересень 1947 року), рекрутуються з найбільш перевірених учасників ОУН, Служба безпеки вміло перевіряє свої ряди та відшуковує непевних членів організації.

Система Служби безпеки, як і підпілля в цілому зазнавала значних втрат в основному загиблими. Переважна більшість есбістів не здавалася живими, чинила відчайдушний опір при затриманні.

Референт Служби безпеки проводу «Захід-Карпати» В.Лівий («Йордан») у 1947 – травні 1948 у своєму зошиті занотував, що провід втратив з-поміж есбістів 2 окружних, 4 надрайонних, 19 районних референтів, 2 окружних, 4 надрайонних, 7 районних субреферентів, 14 комендантів боївок Служби безпеки, 20 кущових інформаторів, 116 бойовиків, тобто з убитих за цей період 225 підпільників – 109 були співробітниками Служби безпеки.

Особливо непокоїли провідників ОУН значні втрати керівного складу Служби безпеки. Узимку 1945-1946 років загинуло 15 керівних працівників референтури (взимку бункери підпілля ставали особливо уразливими через демаскуючі фактори). Тоді загинули відомі керівники Служби безпеки крайового рівня: М.Козак, А.Ковальчук, Я.Дякун, М.Андрощук, І.Синенко, В.Лівий, а взимку 1947 р. – керівник СБ М.Арсенич.

Практично жоден із високих керівників Служби безпеки не здався живим, перебуваючи при свідомості.

У післявоєнний період професійна підготовка функціонерів ділянки Служби безпеки тривала, як і набуття ними спеціальних знань. На необхідності постійного підвищення їхньої кваліфікації неодмінно наголошувалося на нарадах вищих провідників ОУН. Особливості професійного навчання есбістів у зазначений період полягали у неможливості охопити особовий склад регулярним навчанням та зменшенням кількості слухачів та вишколів. Основну причину цього слід вбачати в обстановці глибокого підпілля та посиленні конспірації.

Один з проектів «Інструкції виховно-вишкільної праці в Службі безпеки» (1946 р.) наголошував на необхідності підготовки з тактики, історії, розвідки, топографії, стрілецької справи, оволодіння засобами технічного зв’язку, шифрами, тайнописом, географії, іноземних мов тощо, а також програмних документів націоналістичного руху. Принаймні до весни 1950 року тривала розробка навчальних матеріалів та проведення вишколів. У програмах навчання здійснювався наголос на вивченні структури, форм і методів агентурно-оперативної роботи радянських правоохоронних органів, опануванні інструктивними документами з розвідувальної, контррозвідувальної, слідчої роботи.

Серед вишколів цього періоду можна назвати семінари з функціонерами референтури Служби безпеки Стрийського, Дрогобицького, Самбірського надрайонних проводів (травень-червень 1947 р.), п’ятиденний вишкіл районних референтів Служби безпеки проводу «Захід-Карпати» (весна 1949 р.), вишкіл референтів Служби безпеки Карпатського краю (1948 р.) та інші.

Тому, підвищена увага керівництва підпілля до підтримки дієздатності органів Служби безпеки, комплектування та професійної підготовки їх співробітників зумовили тривалість та інтенсивність роботи спеціальної служби антирадянського руху опору в специфічних умовах післявоєнного періоду.

У 1945-1946 рр. лідери ОУН та УПА в Україні Р.Шухевич, В.Кук, О.Гасин, В.Сидор, Р.Кравчук, П.Федун та ін. виробили три наріжні тактичні схеми подальшої боротьби під назвами «Дажбог», «Олег», «Орлик». Їх положення коригувалися залежно від поточної ситуації.

Головною була тактична схема «Дажбог», що визначала принципи дій підпілля у нових умовах, спрямовані на його виживання та протидію радянському будівництву. Ця схема передбачала:

збереження кадрів шляхом легалізації та мінімізації відкритих виступів;

створення позицій підпілля в органах радянської влади та управління, таємна підготовка до можливого захоплення влади (згідно з відповідною командою) влади в Україні;

зрив у різний спосіб заходів з радянізації регіону;

посилення конспірації, дезінформування супротивника щодо реальної чисельності та членів підпілля.

«Дажбог» орієнтувався на ретельну конспірацію, налагодження системи бункерів та ліній конспіративного зв’язку. Виняткове значення надавалося розбудові «легальної сітки» – груп або окремих «симпатиків», що мешкали легально, мали можливості створювати осередки сприяння підпіллю в органах радянської влади і установах, колгоспах, підприємствах тощо.

«Ідейним» учасникам руху рекомендувалося вступати до партії та комсомолу. Українським визвольним рухом легалізовані розглядалися як кадрове поповнення цього руху на випадок війни.

У 1945-1947 рр. «легальна» мережа вкрила всю сільську місцевість регіону. Точна кількість таких осередків історикам невідома, але загалом можливо говорити про декілька десятків тисяч осередків «легальної» мережі.

Проводом ОУН (б) в Україні чітко визначалися організаційні завдання для учасників запасної мережі, право підбирати яких закріплювалося за керівниками окружних та вищих за них територіальних проводів:

не вести активної боротьби проти радянського режиму, обмежуючись збиранням інформації (зв’язок із ними приписувалося здійснювати не частіше 3-4 разів на рік і він здійснювався суворо конспіративно);

у разі початку війни бути готовим перейти на нелегальне становище і мати відповідні укриття, відділені від місць можливих бомбардувань і активних бойових дій;

під час збройного конфлікту створити «ініціативні групи» й захоплювати владу на місцях від імені УГВР, забезпечити нову владу збройною силою.

Крім учасників запасної мережі ОУН користувалося допомогою осіб, які не мали відношення до організації, однак співпрацювали з нею на патріотичній основі. Серед них – відома письменниця Ірина Вільде (Дарія Полотнюк), яка до 1949 р. підтримувала контакти з керівником Львівського крайового проводу З.Тершаківцем.

Втілення у життя «Дажбога» потребувало найактивніших спеціальних заходів по лінії СБ, що були вжиті. На неї зокрема, покладалося творення та організація роботи розвідувально-інформаційної мережі (у тому числі «легальної» мережі), контррозвідувальний захист нелегального середовища, здійснення силових акцій проти представників адміністрації та активу, негласних помічників НКВС та МДБ, забезпечення конспіративності навколо місць укриття лідерів та функціонерів підпілля, ліній його зв’язку.

Перебудова діяльності за рекомендаціями «Дажбога» дала змогу українському визвольному рухові після ударів «Великої блокади» швидко відновити свою діяльність. Так у березня 1946 р. українським опором було здійснено великі відкриті протирадянські акції: у березні – 53, квітні – 159, травні – 218, липні – 235.

Тактична схема «Олег» спрямовувалася на виховання і підготовку до боротьби молодих кадрів як основного джерела поповнення живої сили руху опору. Вона передбачала такі основні завдання:

формування механізму підбору молодіжних кадрів;

виховання молоді в націоналістичному й націонал-патріотичному дусі;

формування в неї різнопланових (організаційних, конспіративних, пропагандистських, розвідувально-терористичних) навичок боротьби в легальних підпільних умовах;

керівництво поточною діяльністю мережі молодіжних організацій.

Відпрацьовувалася система підбору молодіжних кадрів. Як зазначалося в записках організаційного референта проводу «Захід-Карпати» В.Савчака («Сталя») від серпня 1947 р. вказівки Центрального Проводу вимагали постійно вести роботу з підбору кандидатів для підпілля. Сільську молодь рекомендувалося вивчати не менше двох місяців та чотири місяці виховувати, міського мешканця – відповідно чотири і вісім місяців.

Рік-півтора ці особи перебували рядовими підпільниками, їх відданість і ділові якості перевірялися на конкретних дорученнях, у тому числі розвідувальних, з виявлення ворожої агентури, інших актах спротиву.

Запроваджувалася градація молоді на «симпатиків», кандидатів, дійсних членів підпілля. Ними вивчались програмні документи ОУН та УПА, історії України та сусідніх народів, міжнародного становища, риторики, психології, устрою радянської держави, методи конспірації, методи діяльності радянських спецслужб тощо.

Згідно з вимогами інструкції «Модерна зброя підпілля» (1950 р.), в основу виховання пропонувалося покласти такі постулати як «конспірація», «збереження організаційних тайн», «обережність», «організованість», «розважливість», «мовчазність», «точність».

Щороку на нелегальне становище переводилося від кількох сотень до двох тисяч молодих людей. Чимало з них переходило до активної форми боротьби.

Тактична схема «Орлик» (інша назва «Харків») передбачала поширення впливу ОУН на східні та південні області України. У східних областях України у 1946 р. продовжувало діяти законспіроване підпілля ОУН. У 1946 р. силами українського опору тих регіонів було здійснено: 80 терактів, 12 диверсій, 234 напади на колгоспи та МТС тощо.

Провідні цілі «Орлика» полягали в:

створенні організаційної мережі та кадрового резерву ОУН у згаданих регіонах;

розгортанні там пропагандистської та розвідувальної роботи;

пропагандистській та опитувальній роботі з вихідцями зі сходу України, що працюють у її західних областях.

Як занотував «Сталь» (загинув 20 жовтня 1949 р.) «Орлик» є тонкою, складною і небезпечною проблемою. Вести роботу на Сході необхідно на основі пропагандистських праць П.Федуна (референта пропаганди Центрального Проводу ОУН). П.Федун у травні 1950 р. розробив «Пам’ятку для українців зі східних областей», де пояснювалися цілі боротьби ОУН, а мешканці регіону закликалися до саботажу політики радянської влади, співпраці з націонал-патріотичними силами.

Через великі людські втрати проблема «Орлика» загострилася наприкінці 1940-х років. У 1948 р. Р.Шухевич висунув гасло «Обличчям до Сходу!».Тоді ж ухвалюється рішення готувати групи з досвідчених підпільників, що добре володіли російською мовою, знали історію та побут Лівобережної України – у взаємодії з залученими до співпраці «східняками» вони повинні були готувати опорні пункти («зачіпні хати»), вести пропаганду й розвідку на Сході.

На Схід були направлені досвідчені емісари ОУН. У червні 1949 р. за завданням Львівського крайового проводу Київську та Чернігівську області відвідує Г.Голояд («Марта», дружина П.Федуна). Вона збирає відомості про хід колективізації та з’ясовує можливості створення там «запасної сітки». До східних областей була відряджена також І.Ільків («Роксолана»). Також з нею було відправлено листа з вказівками насадження кадрів на випадок антирадянського повстання, приділення особливої уваги інтелігенції, збиранні інформації про різні сторони життя регіону.

В окремих проводах запроваджувалися підрозділи з роботи на Сході. Так, наприклад, була створена група «особливого призначення» Дем’яна у складі Рівненського обласного проводу.

Навесні 1950 р. Центральний Провід ОУН видав додаткові вказівки щодо діяльності на Сході «вшир» (використання «східняків» для пропаганди і розвідки на Сході) та «вглиб» (підбір «східняків» для членства в ОУН та постійної роботи на Сході). Такі ж настанови містилися і інструкції «Бджола» на 1950 р.

Певні проводи ОУН закріплювалися для роботи в інших регіонах і сусідніх республіках: Буковинський окружний – у Молдавській РСР, Коломийський – Запорізька й Дніпропетровська обл., Станіславський – Кримська обл., Калузький – Одеська, Миколаївська, Кіровоградська, Херсонська області.

У тактичних вказівках проводу «Захід-Карпати» на 1950 р., зазначалось на необхідність залучення ланок проводу до роботи на Кубані і Кавказі, Вінницькій, Житомирській, Харківській, Чернігівській областях.

У 1952-1953 рр. у східних областях України вже діяли десятки молодіжних груп ОУН.

Це говорить про те, що визвольний характер самостійницького українського руху не дивлячись на широкомасштабні репресії та контроль за населенням з боку репресивних радянських органів широко підтримувався широкими верствами українського населення в усіх регіонах України.

«Для забезпечення «Орлика» підкреслював «Сталь» вимагалося всі кроки узгоджувати з СБ. Вона мала вивчати кадри для направлення на Схід, спостерігати обстановку в регіоні, досліджувати методи реагування МДБ на просування туди ОУН».

Положення тактичних схем відповідно до конкретної обстановки конкретизувалися на нарадах вищого керівництва та в інструктивних документах підпілля. Вони розроблялися у вигляді комплексних або сезонних «тактичних вказівок», «інструкцій», наприклад щодо окремих кампаній (стосовно зриву виборів до Верховних Рад УРСР та СРСР, колгоспного будівництва, збирання врожаю тощо), інструкцій стосовно напрямків роботи (пропаганди, по лінії розвідки, із внутрішньої безпеки тощо),вказівок для провідників певних рівнів чи територій або окремо для референтів СБ.

Як правило, всі комплексні інструктивні документи містили розділи щодо діяльності Служби безпеки або ж детальніше торкалися проблем спеціальної діяльності (розвідки, протидії агентурі, терористично-підривної діяльності).

Відомі, зокрема, комплексні інструкції Проводу ОУН в Україні «Мурашка» (1946 р.), «Оса», «Бджола» (1947 р.) «Мурашка-2» (1950 р.).

Проте в 1950-1951 рр. у зв’язку із загибеллю Р.Шухевича, знищення підпілля як організованої регіональної сили, та майже всіх розробників основних інструктивних документів, творення нових інструктивних документів майже припинилося. Проте специфіка стратегії й тактики антирадянського руху опору в післявоєнний період зумовила особливу роль структур Служби безпеки в забезпеченні впровадження в життя основних схем діяльності підпілля ОУН.