< -Інші статті цього ж автора

23 лютого 1999 р. Президентом України Л.Кучмою за № 202 видано Указ «Про День захисника Вітчизни». Як зазначено в цьому Указі «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді установити в Україні свято – День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого».

У колишньому СРСР 23 лютого був Днем Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. Так «чоловіче свято», що відзначалось протягом дев’яноста років, поміняло свою назву.

Спершу вважалось, що 23 лютого є Днем створення Робітничо-селянської червоної армії. Але, оскільки вона була створена відповідним декретом Ради Народних Комісарів 15 (28) січня 1918 року, вожді більшовиків вигадували все нові й нові пояснення. Наприклад, у 1923-1937 рр. стверджувалось, що буцім то саме 23 лютого 1918 року було опубліковано декрет, що поклав початок формуванню перших частин Червоної Армії. У наказі Реввоєнради Республіки від 5 лютого 1923 р., підписаному Л.Троцьким, так і йшлося: «23 лютого 1918 року, під напором ворогів робітничий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили».

У 1938 р. у «Короткому курсі» історії ВКП (б) повідомлялось: «Молоді загони нової армії – героїчно відбивали натиск озброєних до зубів німецького хижака. Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було надано рішучу відсіч. Їх наступ на Петроград було призупинено. День опору військам німецького імперіалізму – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної Армії».

У 1942 р. ця ідея була доведена до абсурду наказом наркома оборони Сталіна у 1942 р.: «Молоді загони Червоної Армії, які вперше вступили у війну, наголову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою … Саме тому день 23 лютого 1918 року був оголошений днем народження Червоної Армії».

Історичні джерела свідчать, що у лютому 1918 р. більшовики не здобули будь-якої перемоги у 1918 р.

Після Другої світової війни радянська пропаганда придумала нову причину згідно з якою було встановлено головне свято Збройних Сил СРСР: «22 лютого опубліковано декрет РНК «Соціалістична вітчизна в небезпеці!» під впливом якого 23 лютого в Червону Армію записалось десятки тисяч добровольців».

Дійсно, у 1918 р. більшовицька преса стверджувала, що буцім то біля вербувальних пунктів утворились черги добровольців, які бажали вступити у Червону Армію, але це було не 23 лютого, а значно пізніше.

Те, що відбулось дев’яносто два роки назад сьогодні добре відомо. У ту пору більшовики могли розраховувати всього на декілька десятків тисяч солдат, здатних дати відсіч німецьким і айстро-угорським військам. 9 лютого Центральна Рада підписала мирну угоду з Центральними державами, що передбачала надання цими державами військової допомоги Центральній Раді у боротьбі з більшовиками в обмін на постачання продовольства. Після підписання цієї угоди Німеччина та Австро-Угорщина ввели на територію України свою півмільйонну армію і розгорнули її проти більшовиків. Не дивлячись на це, Л.Троцький перервав мирні переговори з представниками блоку центральних держав, що проходили тоді у Брест-Литовську. У відповідь на це, німці та австрійці 18 лютого 1918 р. перейшли у наступ. Цей наступ вівся переважно невеликими загонами. Так, один із авторитетних більшовиків того часу Антонов-Овсієнко відзначав, що німці зайняли Мінськ і Борисів загонами приблизно у сто чоловік. Вони пересувалися переважно залізницями по 50 км. за добу.

23 лютого 1918 року німці пред’явили уряду Леніна ультиматум з вимогою фактичної капітуляції. У той же день ЦК більшовицької партії прийняв усі вимоги німців та австрійців.

У той же день 23 лютого 1918 р. «революційні» матроси Чорноморського флоту розпочали акцію по знищенню офіцерів. У цій розправі прийняли участь до 2 тис. моряків, із 40 тис., що проходили службу. Всього було розстріляно 250 чоловік.

Хвиля більшовицького терору пройшла по всьому Криму. Як писав голова Севастопольського ревкому Гавен, у Сімферополі тільки протягом ночі з 23 на 24 лютого 1918 р. були розстріляні 170 офіцерів та десятки в інших містах півострова.

Причиною цієї бійні стало те, що 23 лютого 1918 р. Раднарком виступив із закликом «Соціалістична вітчизна в небезпеці». Одне із положень декрету РНК закликало: «…агенти, спекулянти, контрреволюціонери розстрілюються на місці». І більше нічого. Ніяких інструкцій, ніяких обмежень, ніякого нагляду за застосуванням цієї кари не було здійснено» відзначав колишній нарком юстиції лівий есер І.Штейнберг. Єдиним теоретичним роз’ясненням цього акта були заклики до помсти, що заповнити більшовицьку пресу.

У зв’язку з цим, у відповідній циркулярній телеграмі Всеросійської Надзвичайної Комісії заклякалось до широкого застосування смерті. Здійснення цього заходу було довірено усім без виключення так званим «революційним солдатам і матросам. Відтак, самосуд випадковий, системний перетворювався у законну революційну систему.

Тобто Маніфест про оборону соціалістичної вітчизни перетворився в маніфест про розстріли.

У книзі Л.Троцького «Про Леніна» останній наголошував, що «… на засіданні РНК той же Штейнберг запротестував стосовно «розстрільного» пункту декрету», на що Ленін відповів, що без жорсткого революційного терору ми не зможемо перемогти.

Лютий 1918 року багатий історичними подіями стосовно України.

9 лютого цього року делегація УНР підписала мирний договір з Центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною), що стало наслідком цивілізованого виходу України з Першої світової війни. У цей же час, 9 лютого більшовики, а точніше регулярне російське радянське військо захопило Київ, після чого ними та «чекістами» за історичними джерелами було вбито п’ять тисяч офіцерів, представників маєтних класів, пронезалежницьки настроєних українських громадян, та просто українців. Ось лише одна фраза із муравйовського наказу № 14: “Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою наших багнетів…”.

Це свідчить про те, що саме на початку лютого 1918 року проти УНР розпочалася відкрита агресія з боку радянської Росії, якою на той час керували В.Ленін та Л.Троцький.

А вже 23 лютого 1918 р. Генеральний Секретаріат (уряд УНР) після звільнення Києва від більшовиків українськими, німецькими та австрійськими військами за відповідною угодою про надання Німеччиною та Австро-Угорщиною військової допомоги УНР в обмін на поставки продуктів харчування, видав відозву до українського населення, у якій, зокрема, йшлося: “Совєт Народних Комісарів … почав збройною силою грабувати Україну, вивозити силоміць із нашої землі хліб, цукор, вугілля, паровози і всяке народне майно, а особливо майно військове, на Московщину”. Далі відозва закликала: “Громадяни! Ваш обов’язок у ці дні підтримати Раду Народних Міністрів… До жвавої праці, громадяни землі Української! До будування самостійної Української Народної Республіки на основах доброго ладу, твердої влади та мирних соціально-економічних реформ в інтересах трудящих … ”.

Таким чином, саме протягом 23-24 лютого 1918 року уперше за всю більшовицьку революцію кількість їх жертв більшовиків обчислювалась сотнями. До цього такого не було. Це вже потім були і більш масштабні екзекуції. Міф, що розповсюджувався десятиліттями про «23 лютого 1918 року» повністю витравив із людської свідомості гірку правду про події, пов’язані із цією датою.

З приводу цього само по собі виникає запитання, то що ж ми тоді

Людські трагедії.

У цьому сенсі видається більш доцільним святкувати День захисника Вітчизни (читай України) 6 грудня, тобто у День Збройних Сил України.

Це відповідатиме і історичній справедливості, оскільки охоплює період проголошення 20 листопада 1917 р. Центральною Радою України незалежності Української Народної Республіки і її розбудови як самостійної держави.