< -Інші статті цього ж автора

Олександр Греків народився 4 грудня 1875 року на Чернігівщині у дворянській сім’ї. Закінчив юридичний факультет Київського університету і військове училище у Москві. Згодом – академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Тривалий час служив у російській гвардії, очолював розвідку Санкт-Петербурзького військового округу, а під час Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті.

У листопаді 1917 року генерал-майор Олександр Греків перейшов на службу Українській Народній Республіці. Він сформував Другу Сердюцьку дивізію, був начальником штабу Київського військового округу, заступником військового міністра. Тільки-но ставши до служби генерал Греків запропонував план розгортання невеликої, але добре навченої та озброєної регулярної армії, яка поступово, на основі загальної військової повинності розгорталася б у потужні збройні сили, здатними захистити державу.

Генерала Греківа за плани створення регулярної армії військовий міністр Порш, за фахом адвокат?, звинуватив у бонапартизмі.

З іншого боку, якби цей план був прийнятий, то 300 студентів та гімназистів не змушені були б лягти трупами під Крутами. Захистити Київ міг би, скажімо, Перший український корпус генерала Скоропадського, який у жовтні 1917 року силою спинив першу спробу більшовизації України, але після цього був розпущений Центральною Радою.

Здавалося б, 1918 року за часів Української держави гетьмана П.Скоропадського, до думки військових мусили би більше прислухатися, адже глава держави сам був генералом. Проте, за своїм рівнем фаховості та патріотизму П.Скоропадський поступався багатьом своїм підлеглим, отож не терпів «надто розумних». Відтак, з української армії та флоту були вигнані найкращі командні кадри, серед них і генерал Греків, котрий приступив до створення підпільної офіцерської організації «Батьківщина».

Звільнений з посади гетьманом П.Скоропадським О.Греків приєднався до повстання Директорії, згодом командував Південною групою військ Армії УНР, був військовим міністром.

О.Греків вступає у конфлікт із політичними лідерами і відновленої УНР, оскільки він знову намагається організувати регулярне військо всупереч політиці лівих соціалістів, котрі керували тоді Директорією. 27 січня 1919 року на відкритті Трудового конгресу він сказав: «Якщо ми не втримаємо Київ, то ми не втримаємо і свою державу і ніхто тоді не буде з нами рахуватися».

З 5 та 6 лютого 1919 року червоні захопили Київ, і лише після цього генерал був призначений командувачем армії УНР.

Греків, крім побудови армії на основі мобілізаційної системи запропонував відмовитися від таких структурних військових одиниць як полк і дивізія. Вищим військовим з’єднанням за його пропозицією ставав корпус, до складу якого входило від двох до п’яти бригад, що поділялися на батальйони.

Переваги запропонованої Грековим структури було згодом доведено досвідом британської та американської армії. Є показовим, що й нинішня українська армія теж виявила інтерес саме до такої структури.

У грудні-лютому 1919 року, Греків бере участь у переговорах із французами, котрі висадили десант в Одесі. УНР потрібна була допомога у боротьбі з більшовиками і зовнішньополітичне визнання. О.Греків і А.Марголін, – заступник міністра закордонних справ УНР, запропонували план боротьби проти більшовиків, згідно з яким об’єднані збройні сили України, Білорусії, Донської та Кубанської козацьких незалежних республік під керівництвом спільного штабу за французької військово-технічної допомоги ставлять крапку на диктатурі Леніна-Троцького.

У відповідь Франція, котра тоді була головною державою серед держав Антанти, зажадала від УНР поставити під свій контроль українську армію, залізниці та фінанси. Директорії також належало звернутися до Парижу з проханням прийняти Україну під французький протекторіат. У відповідь, О.Греків запропонував уряду УНР протверезити знахабнілих французів, скинувши їх у Чорне море, але уряд дозволу не дав.

На початку весни 1919 року О.Греків знову відправлений у відставку, тепер уже Петлюрою. Він переїжджає до Галичини і живе там як приватна особа. Глава Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич запропонував йому очолити Українську Галицьку Армію.

9 червня 1919 року він прийняв цю пропозицію (фактично нею він уже командував з 25 травня 1919 року).

Три корпуси, з яких складалася УГА, діяли узгоджено й динамічно. В Чорткові, звідки 7 червня розпочався український наступ, одним ударом була розгромлена польська дивізія полковника Сікорського. Далі щодня здобувалися нові міста і містечки: Теребовля, Тернопіль, Галич, Бурштин, Рогатин та інші. Трофеями українців стали десятки гармат та кулеметів. бронепоїзди, літаки, обози.

Скрізь, куди поверталося українське військо, його радо вітали галичани. За час наступу Грекову вдалося розгорнути ще чотири стрілецькі бригади, створити перші в галицькій армії кавалерійські бригаду і полк, а також добровольчий єврейський курінь.

Проте 28 червня наступальний порив вичерпався. На галицький фронт терміново були перекинуті шість свіжих польських дивізій, а розбиті – поповнені. Командував польськими силами особисто Ю.Пілсудський. На додачу галицька армія витратила весь боєзапас – у стрільців залишалося по кільнадцять патронів. Тим часом польські війська щедро постачалися з Франції.

На цьому етапі розвитку історичних подій головною помилкою українських політиків є те, що вони не скористалися згодою поляків підписати перемир’я на галицькому фронті. Тому було ухвалене рішення про відхід УГА за Збруч, щоб там продовжити боротьбу за соборну Україну разом з військом УНР.

Але армія відійшла вже без генерала Греківа, якого Є.Петрушевич на вимогу С.Петлюри мусив звільнити.

6 липня 1919 року О.Греків був звільнений з армії, підкоряється наказові і виїжджає до Румунії. У Румунії упродовж неповного року відставний воєначальник зумів так організувати українську громаду, що політична стабільність Румунського королівства опинилася під загрозою, отож генерал від’їжджає до Австрії, де прожив чверть століття. У цей період життя колеги-військові цінують його непересічний талант і відданість українській справі.

У зв’язку з цим виникає запитання, як з такими блискучими генералами, як О.Греків і низка інших, визвольну війну Україна програла?

Дехто вважає, що вся проблема у фатальному збігу несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставин, інші – у відсутності української еліти. До цього слід додати, що незалежність нічого не варта без уміння і бажання її захищати.

До того ж усі українські генерали того періоду (крім Скоропадського) були переконаними демократами і не мислили своїх дій поза межами легітимної влади. Це вже під час Другої світової війни генерал де Голль відмовиться підкоритися законному уряду, який капітулював перед Німеччиною, і поведе французів за собою до дальшої боротьби, а в останній третині XX століття генерал Піночет зауважить: що не міг втрутитися у політику, коли від голоду в Чілі щодня помирали немовлята.

Після Другої світової війни, восени 1948 року, О.Греків був викрадений радянськими агентами і перевезений до Лук’янівської в’язниці у Києві. У травні наступного року його засудили до 25 років концтаборів. Відбувши сім років ув’язнення у Сибіру вісімдесятирічний О.Греків був звільнений 20 серпня 1956 року.

Помер у Відні 2 грудня 1958 року.

Генерал-хорунжий Олександр Греків у 1919 році не переступив Рубікон. Можливо, даремно.

Можливо, його хист організатора допоміг би витворити «українське незалежницьке диво», і не було б у нашій історії голодоморів, репресій, Колими, Освенціму.